Сергій Постоловський - Диктатор

– Не мели дурниць! Правду казали, що розумна голова, але дісталася дурному. Це про тебе, Томасе. Схаменись, хлопче! Мені набридли твої вибрики. Пожалій матір хоча б…

– А хто пожаліє мене?

– Чоловік, який хоче, аби його жаліли, не чоловік! Я був кращої думки про тебе.

– Як же мені усе це набридло, – каже Томас і робить чергові два ковтки віскі.

Він п’яний, але ще контролює себе. Навпроти нього сидить сивий чоловік десь за п’ятдесят. Глибокі зморшки ріжуть його лоб. У нього доволі розумний і сконцентрований погляд. Одягнений він у темний костюм і світлу сорочку. Плечі тримає прямо – результат багаторічної служби в армії США.

– Слухай, Френку, коли вже у нас пішла така відверта розмова… – Томас затихає на хвильку, а потім питається: – Хто мій батько? Де ця паскуда?! І якого дідька я його ніколи не бачив?

Френк Лейл, який був рідним дядьком Томаса та єдиним чоловіком, котрого той поважав і слухав, посміхається племіннику недоброю посмішкою.

– Вона мені так і не сказала, від кого тоді завагітніла. Що я не робив, як не просив, як тільки не допитувався. Все марно, – каже Френк.

– Тобто?

– Не знаю я, хлопче, хто твій батько. Навіть гадки не маю. Одне лишень знаю – то був якийсь гастролер, заїжджий, не з нашого кварталу і навіть не з нашого міста. Чужинець. Така вже в тебе доля, Томасе. Не переймайся.

Томас слухає дядька, замовляє подвійну порцію віскі і випиває її.

– Кажеш не перейматися? – посміхається він. – А потім питаєш, чому я п’ю? Якісь дивні ви усі люди, родичі мої милі. Дивні чи дурні. Хто вас знає.

За вікнами бару панує весна. Холодна й дощова. Сірою зграєю танцюють над Нью-Йорком похмурі хмари. І то не танок щастя. То рухи про смерть, про надії, яким не судилося стати реальністю, про те, що небо плаче не просто так, а з певною метою, з особливим розрахунком, з нагадуванням людям, що в цьому світі від них не залежить абсолютно нічого. Томас дивиться у вікно, переводить свій погляд на дядька, б’є кулаком по столу і кричить не своїм голосом:

– Врятуй мене, Френку! Забери з цих клятих вулиць! Я пропаду тут. Це місто вб’є мене. Воно мене поглинає, засмоктує, і якщо так продовжиться й надалі, я просто захлинуся у його каламутних брудних водах.

З очей Томаса котяться сльози. Френк Лейл зустрічає їх мовчанням.

Він не п’є шість днів, а потім знову зривається і пірнає у чергову гулянку. Його оточують випадкові, незнайомі йому люди, які живуть за рахунок Томаса, наповнюють його чарку, за яку платить теж він, їздять його автомобілем, у баку якого бензин, оплачений кредитною карткою Лейла. Йому ж байдуже на те все. Він хоче забути чергову жінку – красуню Елізу, яка вкотре розбила його серце і пішла геть з одним багатієм, старшим за неї на тридцять чотири роки.

– Сука-а-а-а!!! – кричить Томас, і його обличчя перекошує недобра посмішка. Така посмішка з’являється у вбивць, психопатів та інтелектуалів у стані лютого відчаю.

Френк Лейл сидить на лавці у Центральному парку. Він намагається упіймати перші промені квітневого сонця, що вже другий день поспіль заливають своїм теплом вулиці Нью-Йорку. В його руках «New York Times». Час від часу він гортає газету, читаючи заголовки й кінцівки статей. Він нікуди не поспішає, насолоджується спокоєм і самотою. Дихання рівне, проте думки – бентежні. За декілька хвилин біля нього сідає чоловік у сірому пальті. Прямий ніс, тяжкий погляд, сиве волосся, жорстока доля.

– Привіт, Френку! – вітається він з Лейлом, але руки не подає.

У відповідь Френк Лейл тільки кашляє і дивиться в небо.

Чоловіки мовчать. Кожен думає про своє.

– Скільки ми не бачились? – врешті-решт питає Френка його співрозмовник.

– П’ять років, сім місяців і тринадцять днів. З вересня 1988 року, – відповідає Лейл.

– Ти завжди відповідально ставився до дат і цифр.

– Такий вже я є, – каже Френк, і співрозмовник чує якийсь хрип у грудях Лейла.

– Як здоров’я? – питається він.

– Ще дихаю, – у відповідь тихо мовить Френк.

І знову мовчання. Занадто сильні і вперті ті двоє, що сидять на одній лавці і споглядають квітневе небо їхнього Нью-Йорку.

– Майкле! – каже Френк, і слова застрягають у нього в горлі.

– Так, Френку, – Майкл обертається до нього.

– Ти знаєш мене усе життя. Ми… те, що було… але… не знаю… в тому є і моя провина…

– І моя теж, – Майкл кладе руку йому на плече і легенько стискає.

Вони мовчать, усі слова зайві.

– Ми неодмінно потрапимо до пекла, Майкле, – каже Френк.