Сергій Постоловський - Диктатор

– Тому що я розумів, що в юності ти перечитав Кіплінґа з Ремарком. Ти ідеаліст та романтик, Френку. А обов’язок американського солдата заперечує ідеалізм і романтику. Якщо ми хочемо бути першими, маємо стати жорсткими. Навіть не жорсткими, а жорстокими. Не варто плакати над кожною смертю. Науковці провели дослідження і виявили, що кожні 102 секунди одна людина гине внаслідок війни. А кожні 26 секунд хтось гине в автокатастрофі. Більше того, кожні три секунди людина вмирає від голоду. І чим ми можемо їм допомогти? Як урятувати цей божевільний світ від смерті? Можливо, в тебе є рецепт?

– Не треба про усіх! Я про отих вісьмох, яких ти використав як гарматне м’ясо.

– Переді мною стояло завдання, і я його виконав. Нагадаю тобі, що ми були на завданні. Працювали на рідну країну. Захищали її національні інтереси.

– Де? В Афганістані?! Те саме ми з тобою робили і у В’єтнамі, Панамі та на Філіппінах. А скільки порядних і сміливих людей через нас з тобою були розстріляні й отримали терміни ув’язнення в Росії, Польщі, Угорщині, Чехословаччині? Чи ти все це забув? Бо я пам’ятаю. І знаєш, що?

– Що, Френку?

– Вони сняться мені. Приходять майже щоночі і стоять наді мною. Дивляться в очі, знаєш, з таким несамовитим осудом, що я починаю кричати, аж поки дружина не розбудить мене.

– Сходи до лікаря.

– Уже був, – каже Френк і одним ковтком допиває півсклянки віскі.

– Я не впізнаю тебе, Френку. Ти ж був іншим. Зовсім іншим. Ти ніколи не задумувався над долею агентів. Така вже в них роль. І більшість з них знають про це, коли погоджуються працювати з нами.

– Я задумувався. Завжди думав про них. Я просто не говорив про це з тобою. І знаєш, чому я пішов з Управління?

С’юті дивиться на Френка.

– Здогадуюся.

– Чому ж?

– Ти був хибної думки про нашу роботу. Тобі варто було йти у пастори. Чи обрати професію вчителя. Розвідка і диверсія не знають жалю, Френку. Ми народилися і живемо у великій державі. І наш обов’язок робити усе, аби Америка такою залишалася й надалі.

– Чи такого хотіли наші батьки-засновники?

– Не ідеалізуй їх. Згадай, що вони робили з англійцями та лоялістами під час війни за незалежність. Аби жити в демократії, часом доводиться втілювати принципи тиранії.

– Демократія не може жити поруч з тиранією, Майкле. Вона її повністю заперечує.

С’юті замовляє чергові порції алкоголю.

– Ти часом не агітував за Клінтона?

– Знаєш, я радий, що наш шеф програв. Буш і йому подібні мають стати сторінкою в історії. Не найкращою, до речі.

– Джордж Буш – велика людина. Патріот Америки. А Клінтон – демагог. Ти ж республіканець, Френку! Як ти можеш таке говорити? Згадай, скільки він зробив для нас із тобою, коли ми були нікому не потрібні! Містер Буш дав нам професію, спрямував у правильне русло, змусив повірити в самих себе. Ми почали заробляти гроші, харчуватися нормальними продуктами, залицятися до гарних дівчат…

– І вбивати людей, – робить ремарку Френк Лейл.

– Ти хотів сказати – ворогів.

– Ні. Я хотів сказати саме те, що сказав.

Вони замовкають і п’ють. Грає джаз, і офіціант приносить їм страви. Френк і Майкл починають їсти. Мовчки, кожен концентрується на власному шматку м’яса і порції картоплі.

Френк вагається. Не так він планував собі цю зустріч. Вона не мала перетворюватися на розмову про них. Він хотів тільки попросити за племінника, і все. Тепер же його прохання видавалося Френку не зовсім коректним та доречним.

– Навіщо ти мене покликав? – раптом питає Майкл. – Заради наших споминів?

Не відводячи погляду, Френк Лейл думає, як діяти далі. І коли він згадує крик відчаю Томаса, коли знову бачить страх у погляді племінника, він опускає свої очі і каже:

– Я буду просити тебе про послугу.

Майкл не відповідає на це. Френк підводить очі і дивиться на С’юті.

– Його звати Томас. Томас Лейл. Мій племінник. Талановитий хлопець. Син моєї молодшої сестри. Зростав без батька. Ти знаєш цю історію…

– Що я можу зробити для нього? – питається С’юті.

– Візьми його до себе, Майкле. Навчи його усьому, що знаєш і вмієш. Зроби з нього чоловіка. Змусь бути аналітиком, актором, маніпулятором, шпигуном, нелегалом, диверсантом, оперативником, врешті-решт воїном і навіть вбивцею.

С’юті не дивується, не відчуває шоку або ж жалю.

– Ти просиш у мене долі вбивці для свого рідного племінника? – питається він Френка.

– Я прошу тебе врятувати його від неминучої загибелі.

– У нього проблеми?