Михаил Гранд - Завжди поруч

Вона відразу закохалася в нього по самі вуха. Їй припали до душі гарні манери юнака і, будьмо відверті, дорогі подарунки – для недосвідченої юної дівчинки це була справжня казка. І вона насолоджувалася: обіди в дорогих ресторанах, вікенди в романтичних містах… Для них не існувало жодних обмежень.

Серджіус – батько Жоржини – був лікарем за професією і садівником за покликанням. Він міг годинами копирсатися в землі. Це заняття, очевидно, заважало йому займатися більш важливими справами, тому дуже довго він жив у бідності, а разом з ним злидарювали і його дружина з донькою. Натомість його шеф, директор приватної клініки, свою пристрасть до садівництва обмежував вирощуванням квітів, причому лише в горщиках на підвіконні. І тому, власне, ніщо не стало йому на заваді на шляху справедливого збагачення.

Симпатія Жоржини до Флоріана минула рівно півтора року тому – після того як її батько нарешті зміг прибутково працевлаштуватися і швидко зібрати грошей, частину яких вони витратили на перший внесок, взявши в кредит гарненький приміський будинок. Але цю роботу він отримав не просто так. У працевлаштуванні Серджіуса особисту участь брав поблажливий батько Флоріана.

…Відчинивши двері жіночої вбиральні, Жоржина повільно вийшла в зал. Вона мала жахливий головний біль, усе розпливалося перед очима, і вона намагалася дивитися прямо перед собою, ні з ким не зустрічаючись поглядом. Натомість на неї багато хто звертав увагу. Хтось був би не проти підсісти до неї і втішити, якщо вона схоче тут залишитися. А хтось просто з цікавістю спостерігав, як вона, хитаючись, повільно рухається між столиками.

Підійшовши до свого столу, дівчина не знайшла Флоріана. Проте побачила здачу, яку принесла офіціантка із двох сотень – двадцятку. Жоржина похапцем схопила гроші й поклала їх до сумки.

Раніше, коли в неї траплялися сумніви щодо стосунків із Флоріаном, батьки переконували її, що цей хлопець – гарна партія, і вона в житті не знайде кращого. І причиною цього був аж ніяк не прекрасний характер і культурні манери юнака, а зв'язки й гроші, які мала його сім'я. А у разі одруження могла поділитися з сім'єю дівчини.

Але тепер, коли батько Жоржини і сам став непогано заробляти, у неї, схоже, з'явилася можливість самостійно вирішувати, чи тягнути далі ці набридливі стосунки.

Дівчина зрозуміла, що їй немає жодного сенсу залишатися в кав'ярні. Намагаючись впоратися з тремтінням у всьому тілі й міцно обхопивши себе руками, вона повільно попрямувала до свого авто. З її волосся стікали струмені дощу. Доки Жоржина дійшла до автомобіля й залізла усередину, її одяг став ущент мокрим. Вона завела мотор і від’їхала назад, навіть не перевіривши, чи не мчиться хтось на неї з наміром протаранити. Втім, цього разу все обійшлося…

Увімкнені на максимум «двірники» щосили боролися з дощем. Але вода струмками збігала по лобовому склу, заважаючи огляду. Раптом пролунав різкий тріск, який змусив Жоржину зупинитися. Роззирнувшись навколо, дівчина побачила, що, повертаючи у вузький провулок, в'їхала бідолашним лівим крилом у залізобетонний стовп. Їй пощастило, що вона рухалася повільно і ніхто не постраждав – крім автомобіля, звісно.

Їй навіть не хотілося виходити, щоб оглянути вм'ятину на боці. Доїхавши до наступного повороту, Жоржина вчасно визирнула у бокове вікно. Крізь потоки води, що стікали по склу, вона помітила червоне світло на світлофорі та двох бабусь під однією парасолькою, що неквапливо повзли пішохідним переходом. Лише завдяки цьому щасливому збігу бабусі безпечно дошкандибали до протилежного тротуару й зникли за рогом.

По боках калейдоскопом змінювали один одного будинки. Кондиціонер у салоні працював на повну. Жоржина вся зіщулилася від потужного потоку холодного повітря, раптом усвідомивши, що встигла змерзнути в мокрому одязі. Нарешті звернувши на це увагу, вона перемкнула маленький тумблер з синьої позначки на червону, і незабаром їй стало набагато тепліше.

Дівчина напружено подивилася в дзеркало заднього виду, немов намагалася побачити там щось важливе. Може, якийсь знак долі. Але заклад, де вони зустрілися, залишився далеко позаду, а Флоріан був ще далі, і щось змінювати було вже запізно. Та вона і не хотіла…

Раптом вона помітила дорожньо-патрульну службу. Біле авто із проблисковим маячком на даху прямувало просто за нею. Поглянувши на спідометр, Жоржина зрозуміла, що її авто рухається зі швидкістю майже вісімдесят кілометрів на годину при обмеженні в п'ятдесят. Відчуваючи глухі удари пульсу в скронях, вона зменшила швидкість і вивернула кермо в напрямку закинутої будівлі обіч дороги, вхід до якої, як вона встигла помітити, був забитий дошками. Автомобіль різко загальмував, колеса проорали неглибокі колії, розкидаючи бруд і каміння в усі боки.