Наталия Уиллрайт - Ключник світів

Полковник зробив паузу. Занадто важко йому було кричати без зупинки.

– Засранець! Ось ти хто! – підсумував Св’ятопятов. – Геть з очей моїх!

– Так ета… – знову щось хотів сказати Ларкін.

– Геть я сказав! – перервав його полковник.

Коли Ларкін залишив кабінет Св’ятопятова, полковник смачно затягнувся цигаркою, закашлявся, скривився і, загасивши недокурок, відкинувся на спинку стільця. Він дуже любив всіх співробітників свого відділення. Багато що спускав з рук, але тільки якщо це не стосувалося дисципліни або якості роботи. Полковник замислився: «Як же бути з Ларкіним?» Молодий поліцейський не виконав наказ. Тепер через це відбудуться неприємності. Але, з іншого боку, шкода хлопця. Тільки почав свою роботу у відділенні. Св’ятопятов махнув рукою на завершення думок про покарання свого підлеглого. Полковник вирішив поки залишити Ларкіна в спокої і почав телефонувати в прес-службу МВС. Про всяк випадок нехай готуються. Раптом Фрекен Бок роздує скандал.

Тим часом, в будівлю відділення зайшов худорлявий блідого вигляду молодий чоловік, одягнений в довгий шкіряний плащ і потерті штанці з такого ж матеріалу. Коротке волосся брудними бурульками стирчало на всі боки. Хлопець підійшов до віконця чергового.

– Доброго дня, я по теленовинах дізнався про знайдений труп, вірніше, частину трупа. Мені здається, я знаю, чия це рука, – невпевнено вимовив молодий чоловік.

Хлопець говорив повільно і весь час совався.

Черговий не відразу зрозумів, що похмура істота за склом – відвідувач. Він простягнув у віконце ручку і аркуш паперу.

– Пишіть, – сказав черговий.

– Що писати? – уточнив молодий чоловік.

– Заяву звичайно. Я такий-то, такий-то, прибув туди-то, тому що дізнався про подію з новин і хотів би впізнати труп, вірніше те, що від нього залишилося, – не відриваючись від гри в перегони на смартфоні, відповів черговий.

Хлопець почекав, потім запитав.

– А без заяви не можна?

– Ви родич жертви? – поцікавився черговий.

– Ніііі, – захитав головою відвідувач.

– Молодий чоловік, ну як же тоді без заяви? Хто вас до трупа допустить без даних? Пишіть, хто ви і що ви, а далі вже слідчий розбереться. Якщо ви впізнаєте труп, то будете брати участь в розслідуванні.

– Хто я? – перепитав хлопець і якось скукожився.

Черговий з подивом подивився через приймальне вікно. Він відкрив рота, щоб послати відвідувача куди подалі, але стримався, мало які неадекватні особистості тут ходять.

– Даа, – з награною посмішкою відповів черговий, а собі під ніс вже пробубонів, – дебіл.

Відвідувач мовчав. Коли через хвилину черговий знову підняв очі, то виявив, що загадковий молодий чоловік випарувався, а на його місце підійшов Дмитро Родимович.

– Привіт, Ванька. Все в ігри граєш? – з усією можливою суворістю звернувся судмедексперт до чергового.

– Ні, ніяк ні, – натискаючи на блокування телефону, відповів черговий.

– Пропустиш? Перепустку забув в морзі.

– Тільки розпишіться, будь ласка, Дмитро Родимович.

Черговий простягнув журнал, ручку судмедексперт взяв біля віконця, вона залишилася від попереднього відвідувача.

– А що це за наркоман тут у нас ошивався в відділенні? – як би, між іншим, запитав Дмитро Родимович.

– Та, то прийшов якийсь. Каже, можу руку впізнати, а я йому пишіть заяву, ну він і пішов.

У Поленко навіть око засмикалося.

– Ах, ти! – закричав він і вибіг на вулицю в надії зловити несподіваного відвідувача. Але, звичайно ж, його спроба не закінчилася успіхом.

Дмитро Родимович повернувся до чергового.

– Ось ти мені, Іван, скажи, навіщо тебе в академії вчили? Де твої мізки? А? А ну, віддай телефон сюди!

– Дмитро Родимович, – заскиглив черговий.

– Віддай, я тобі сказав!

Судмедексперт просунув руку через вікно і вихопив смартфон.

– Ось тобі іграшки на робочому місці!!! – він загрозливо струсонув телефоном. – Пропускай мене зараз же!!

Пролунав сигнал, відчинилися двері у внутрішнє приміщення. Дмитро Родимович попрямував до кабінету полковника. Олександр Миколайович сидів за столом, гортаючи старі справи.

– Ти чого такий червоний? – здивувався Св’ятопятов, побачивши свого друга в дверях.

– Та тому що твої телепні прогледіли, можливо, єдиного свідка по нашій руці. Телепень! – вигукнув Дмитро Родимович в бік дверей і плюхнувся в крісло навпроти столу.

– Як це? – не розумів Св’ятопятов.

Поленко подивився на колегу сумно-сумно.

Полковник прицмокнув, встав з-за столу, закрив двері зсередини на ключ, після чого вийняв з шухляди бару пляшку коньяку. Він в повній тиші розлив по двох келихах напій карамельного кольору, жестом запропонувавши своєму сумному другу випити. Дмитро Родимович залпом спустошив келих.