Максим Бутченко - Жінка в темряві. Зелений Клин

Ми пройшли в темряву, звернули праворуч. Мій кавалер знов подав мені руку й повів крізь імлу. Відчувати тепло чиєїсь долоні було незвично для мене. Самотність завжди холодна, тому й заморожує лихо. Самотність не дозволяє компромісів із сумлінням, адже, коли ти на самоті, тобі й так усе зрозуміло. Самотність не припускає нещирості, адже коли тобі все про себе відомо, навіщо вдавати, грати роль? Самотність – мій порятунок. Коли ми дісталися потрібного кабінету, я вивільнила свою руку. І відчула полегкість.

Ми потрапили до звичайного кабінету царського чиновника. Єдине, що видавало в ньому зміни, – на місці портрета останнього царського губернатора зяяло порожнє місце: квадрат шпалер з простеньким малюнком вирізнявся насиченими барвами на побляклому тлі.

– Сідайте. – Андрій Дмитрович вказав мені на дерев’яний стілець біля столу, а сам пішов до свого робочого місця.

– Дякую, – відповіла я.

Мені все ще хотілося зрозуміти, чому раптом моя скромна персона зацікавила більшовика. Помітивши, що на моєму обличчі буквально написано це питання, Андрій Дмитрович повів далі:

– Вам, мабуть, буде цікаво дізнатися, яка була необхідність везти вас сюди, замість того, аби допитати вдома у присутності вашого батька?

На вродливому, ангельському личку Андрія Дмитровича промайнула тінь занепокоєння.

– Проясніть, коли ваша ласка, – сухувато сказала я.

– Річ у тім, що я мушу повинитися в одному своєму прогріхові, – сказав мій співрозмовник.

– Он воно що! Це в якому? – здивувалася я.

– Усе не так просто, як може здаватися, – здалека почав Половко.

– Видимість дії ще не означає самої дії, – натякнула я йому, аби не тяг сірка за хвіст.

– Якось я подумав, що душевні муки не дають мені спокою. Зрозумійте правильно, ви напевно багато різного чули про мене. Мабуть, вам плели небилиці, розповідаючи щось погане. Люди – пустобрехи, завжди готові знеславити будь-кого. Але я не такий, Тетяно. – Андрій Дмитрович уперше промовив моє ім’я, і мене аж дряпнуло по серцю – так незвично було почути його з уст цього пройдисвіта.

– Я не зрозумію, до чого ви хилите, – спокійно відповіла я, не показуючи свого збентеження.

На подібні розмови я часто натрапляла в моїх нудних романах, зазвичай їм передували рафіновані освідчення в коханні, відтак – герої мали зневажати високі почуття, а далі наставала трагічна розв’язка і чиїсь надії розбивалися вщент. Нудно, панове. Страшенно нудними бувають ці словесні звороти, які – і про це завше відомо наперед – призведуть до того-таки, порожнього результату! Я уважніше придивилася до товариша слідчого: його обличчя видавало в ньому благородну кров – переді мною сидів аж ніяк не робітничо-селянський нащадок. Його очі, що мить тому сяяли впевненістю, раптом сповнила незвична для чоловіка тривога, що зазвичай з’являється лише тоді, коли не розумієш, як відгукнуться тобі твої ж слова.

– Хочу зізнатися, що я за вами стежив, – видихнув Андрій Дмитрович.

Я повела головою. Такого зізнання від нього я не чекала.

– Стривайте, а чи можу я спитати, навіщо? – Мені хотілося, щоб мій голос звучав якомога грубіше. Раптом мені подумалося, що зараз саме час випустити назовні все зло, що переповнювало мою душу.

– Це важко… – промимрив слідчий.

– А ви спробуйте.

Господи, адже саме в такі моменти, коли серце моє захлиналося від люті, я ладна була волати від щастя – я жила!

– Мені самому подібна поведінка здається безглуздою. Це зумовлено тими… – Андрій Дмитрович затнувся.

– Почуттями? То це ви мене врятували? – Я нарешті озвучила очевидне.

– Так, і в той момент, коли я виніс вас із води… – Знову пауза.

– …зрозуміли, що маєте до мене почуття, – знову підказала я йому.

– Так, але не подумайте, що я легковажний, – раптом почав виправдовуватися Андрій Дмитрович.

– Саме так я й думаю, – суворо мовила я.

Моя інтонація збентежила слідчого ще більше. На якусь мить я навіть повірила йому, проте недобра слава ловеласа, що, до того ж, продався червоним, спантеличила мене остаточно. Не сказати, що я занадто цікавилася політикою, та все ж найгірше сприймала більшовиків, що зібрали під своє крило всуціль покидьків і всяку наволоч, як раніше (до свого дивного прозріння) казав мій татко.

– Та все ж я вас урятував, – обережно почав наполягати більшовик.

– Та все ж я вас про це не просила, – сказала я.

І зараз же подумала: чи не перегнула я палицю? Половко зробив вигляд, що не почув моїх слів.