Максим Бутченко - Жінка в темряві. Зелений Клин

За два дні, коли ми, як завжди, були з татом у їдальні, несподівано в проході з’явився наш доморощений камердинер Ванько і зараз же, без будь-якої підготовки, гучно оголосив: «Прийшли!»

Татко рвучко обернувся, бо сидів до нього спиною.

– Кого ще принесло?! – спитав він, лиховісно насупивши брови.

Але Ванько встиг тільки видихнути: «Ось». У цьому парубковому короткому відгуку, здавалося, умістився весь його відчай, а з темряви коридору стрімко вилетіло, ніби ним стрілено з гармати, тіло Андрія Дмитровича. Здалося, що він утікає від гонителів – так хутко постав перед нами в їдальні.

– Доброго ранку, – привітався з порога.

– І вам доброго здоров’я, – досить привітно відказав татко, що на нього було несхоже.

– Вибачте, що я так рано, але я до вас у справі, – сказав Андрій Дмитрович.

– У якій, дозвольте спитати? – поцікавився батько. Але одразу ж, спохватившись, запросив гостя до столу. – Прошу до нас на чай.

Гість радо погодився приєднатися до нашої трапези. «Що ж, давненько ми такого не чували», – подумала я, не підводячи на гостя очей. Андрій Дмитрович довгенько вмощувався за столом, аж поки увійшла Дарка, запитала, чого він бажає, і, почувши коротку відповідь, подалася на кухню. Кілька хвилин за столом усі почувалися ніяково, мовчали.

– Тож дозвольте поцікавитися, що вас привело цього разу? – татко нарешті перервав мовчанку.

– Мені хотілося б завершити дії щодо інциденту… кхм… з вашою донькою, – ледь затинаючись, промовив Андрій Дмитрович.

– Он як, – лукаво усміхнувся татко.

Я нарешті підвела очі на гостя – оце так так! Такого я ще ніколи не чула від свого батечка. Що таке? Чи не вирішив він, бува, просватати мене за цього пихатого індика?

Андрій Дмитрович, побачивши, що я звернула нарешті на нього увагу, знічено посміхнувся. Навіть якимось злорадним здався мені цей його посміх, і очиці якось дивно забігали. Він ворухнувся усім тілом, трохи нервово, а я, учувши недобре, теж вирішила й собі в цій оперетці не залишатися на других ролях.

– Авжеж, якщо того вимагають бюрократичні процедури… – твердо мовила я.

Від несподіванки татко, який саме пив чай, мало не похлинувся. Останніми днями я тільки й робила, що грубіянила йому, ображала своєю незлагідністю. Мені хотілося довести всьому світові, що він не правий, тож я зривалася, кричала, а потім беззвучно плакала у спальні, звіряючи свій відчай подушці. Нині ж раптом так легко погодилася з товаришем слідчим, чим навіть викликала у батька певні підозри, утім, він промовчав.

– Це розважливо з вашого боку, – протягнув Андрій Дмитрович.

Мені кортіло відрубати, що «розважливість і ви – речі несумісні». Та я стрималася, приберігаючи свою жовч на потім. Отже, ми закінчили трапезу, я зібралася, і ми вийшли на вулицю. Там уже стояв екіпаж, візник курив, дожидаючись, нетерпляче тупав ногою по бруківці, через що перехожим могло здатися, ніби він танцює якийсь чудний танок.

– Прошу сідати, – запросив мене Андрій Дмитрович.

– Мерсі, – на старий французький штиб відказала я.

– Мадемуазель, – раптом і собі бовкнув мій кавалер, ще й галантно подав руку.

– Товаришу, – так само несподівано випалила я, чим явно збентежила свого супутника.

Ми повсідалися, й екіпаж рушив. У місті було помітно зміни. З’являлося все більше приїжджих у військових одностроях, що прибули звідкись із Сибіру: білі, чехи (особливо багато), навіть залишилися бельгійці, котрі втікали з України на свою батьківщину через Владивосток. Цих чужоземців можна було помітити в бурхливому людському потоці, що вривався струмком у невеличкі завулки, а далі перетікав у річище центральних вулиць, аби нарешті вихлюпнутися натовпом на міський майдан. Нетутешні говірки прорізалися крізь гучне багатоголосся, надаючи звичним тут українській, московській та китайській мовам безлічі незнайомих відтінків. Їхали ми недовго. Я з цікавістю роззиралася навсібіч на звичні пейзажі в незнайомому антуражі. За місяць місто змінилося відчутно. Так само, як і в далекій Україні: звідти долинали звістки про створення української держави з усіма належними атрибутами. Дійшло до того, що до Києва із Зеленого Клину було відряджено депутацію, аби повідомити про бажання Владивостока й інших міст перейти під українську юрисдикцію. Про наслідки цієї затії я не знала – усе, що відбувалося навколо, не зачіпало мене, так, ніби голос історії долинав до мене крізь сторожкий, але міцний сон.

Мій супутник під час нашої подорожі хотів був спитати про моє самопочуття, але я, заглиблена в свої роздуми, лише легенько кивнула – мовляв, поговоримо про все пізніше. Ось і цегляна будівля жандармерії на першому і єдиному поверсі з витріщеними на вулицю вікнами, що нагадувала буркотливого дідугана край дороги. Дах аж посивів під зливами й пружними морськими вітрами. Тиньк на стінах подекуди облущився, з-під нього червоними плямами, що нагадували виразки на старечій шкірі, проступала цегла, – час залишив на будівлі свій глибокий карб. Масивні двері зарипіли, відкриваючи темну пащеку входу: коридор вів углиб, куди, здавалося, увіходять, аби ніколи звідти не повернутися.