Максим Бутченко - Жінка в темряві. Зелений Клин

Минув місяць. Застуда уклала мене в ліжко на довгі три тижні, а потім татко ще сім днів забороняв мені виходити надвір. А там уже пишно буяла весна. Я жадібно вдихала п’янкі її аромати, що заледве просотувалися у вузьку кватирку, наповнюючи мою кімнату. Радісно припавши до вікна, я спостерігала, як вітер ніжно пестить віття весняних дерев, усіяне рожевими, білими, бузковими бутонами цвіту. Пишні, завбільшки як моя долоня, квіти немов загравали з хазяйновитими бджілками, які так монотонно і заспокійливо дзижчали над ними. Весело щебетало розмаїте птаство, а небесна блакить набирала порцелянової прозорості. Весна – це не народження нового життя, а повернення втрачених за довгу зиму прав. Мені часто хотілося плакати, коли в серці починала жевріти надія на краще, – якщо в природі усе змінюється, то, можливо, й болі мене облишать? Напевно, хтось скаже, що це наївно, але хіба надія не є наївністю у своєму абсолюті? Щодня я прокидалася з думкою, що переродження близьке.

Дарка навідувалася до мене кілька разів на день і приносила, мов сорока на хвості, останні міські новини. Казала, що місто дедалі більше запруджують чехи. Уперше вони з’явилися тут у березні, а нині їх уже понад тисячу. «А все через повстання чехословацького корпусу», – надаючи своєму обличчю розумного вигляду, говорила мені Дарка. Я тихенько посміхалася, слухаючи міркування служниці про політичні перипетії нашого непевного часу. «Ось ходють вони такі похнюплені, як неприкаяні. Всі як один в одностроях, а в очах така печаль! Ніби образив їх хтось, їй-богу», – примовляла Дарка. «От же серце жіноче: хоча й страшиться чужоземця, а все одно сповнене жалю, бо зіткане зі співчуття», – думала я, слухаючи Дарчині теревені. Як стало відомо, більшовики були страшенно невдоволені прибуттям чехів. Совєти спробували їх витіснити, та де там! На Владивосток насувалися зміни, утім, досі ніхто не розумів, які саме.

Іноді до нас навідувався Половко. Я чула їхні з татком голоси, коли вони перемовлялися у вітальні. Дивно, але батько чомусь не витурював Андрія Дмитровича, не лаяв його на всі заставки, а тільки гримів своїм розкотистим басом про те, що життя стає дедалі більш непередбачуваним. Напевно, те, що здавалося ознакою часу, стало і нашим прокляттям: кожний наступний день міг принести нам те, чого ми чекали найменше. Не знаю, чому раптом татко став прихильніший до більшовицького слідчого, але здогадуюся, що саме він був тим рятівником, що завадив мені тоді зустрітися з неминучою, здавалося б, смертю.

Одного разу Андрій Дмитрович з татком зайшли до мене в кімнату – привітатися, та я, вдаючи сплячу, прилягла на ліжко з розгорнутою книжкою. Цей маневр удався: татко з гостем тихенько пошепталися і вийшли геть, не турбуючи мій сон. Я ж залишилася на самоті зі своїми думками і ще довго лежала з заплющеними очима, дослухаючись до власного дихання, позаяк ритмічність і є основним механізмом життя. Адже хіба наше існування – це не постійно повторювана буденність? А зачаття людини – хіба не повторюваність рухів? І що тоді буття, як не сценка, що розігрується щодня майже без змін?

Дні тяглися повільно. Татко заходив, намагався заводити зі мною мову, але мені зовсім не хотілося відкривати йому свою душу.

– Що ти, дочко, усе німуєш? – казав мені батько.

– А відколи здержливість стала гріхом? – питала я.

– Та ти ж он яка похмура весь час, а жити ж якось треба, – лагіднішав татко.

– Якщо робити все, що треба, голова може луснути, – намагалася я шпигнути батька.

Відтоді, як я вижила, мені хотілося будь-яку істоту, що траплялася мені в житті, лише жалити словами, уражати в саме серце уїдливими фразами, хльостати ляпасами образ.

– Ти б полежала, відпочила. – Батько намагався виявляти турботу, що було йому так невластиво.

– Ляжу, коли настане мій час, – відрубала я.

– Ти занадто сувора до себе, хіба не бачиш? – вів далі він.

– Те, що я бачу, нікого не стосується, – заявила я.

Татко подивився на мене, глибоко зітхнув і пішов. Звук його важкої ходи ще довго було чути з коридору – мабуть, він був спантеличений моєю поведінкою, але списував усе на втому та мою надмірну вразливість.

Того вечора я довго не могла заснути. Мені думалося, що я нестерпна, пропаща жінка, коли дозволяю собі так грубіянити. Але прикра несподіванка була ще й у тому, що, завдаючи людям ран, я раптом зрозуміла, що живу. Це відчуття надавало дивним чином снаги, особливо коли нічого більше мені не залишилося. Я була як та замкнута скринька, в якій залишився ключик, але замочок зламався. З кожним днем я ставала дедалі жорсткішою до людей, тим часом як моє серце – м’якшим. Дивовижний парадокс, який я не могла пояснити.