Максим Бутченко - Жінка в темряві. Зелений Клин

Поруч не було нікого. Мені хотілося заволати, випустити на волю стиснений у душі крик, ретельно приховуваний від сторонніх. Чому навіть тепер, коли душа так прагне легкості, у боці ніби калатає барабан? Як же тісно мені в цьому стражденному тілі! Хочеться вивільнитися з цієї набридлої оболонки, що несе в собі саму лише муку. Життя перетворилося на тяжку ношу, якої, мабуть, мені ніколи не вдасться позбутися. Як би мені хотілося прожити бодай один день без цих тягучих поштовхів у своїй плоті!

– Не розумію, чому я? – Мені захотілося вигукнути ці слова на весь голос, та я лише насилу прошепотіла їх.

Я стояла на березі. Вітер торкався волосся, ніби намагався заплести мені коси. Сльози, збігаючи по щоках, не встигали падати вниз – їх зносило поривами кудись у море. Однією краплиною більше, однією менше! Що я є, коли я ніхто і немає нікого у цілому світі, хто міг би мене втішити?

Навіть нині, коли я розповідаю свою історію, я бачу, як хтось невдоволено морщить лоба, адже описи страждань далекі від читача. Я боюся, що цей хтось готовий облишити мою сповідь, бо всі ці сопливі баєчки давно знудилися йому. Напевно, так буває, коли не чекаєш нічого більшого. Але життя – дивовижна штука, в якій десь глибоко криється та невидима зовні, маленька шестерінка надії, що рухає складний механізм буття.

Отже, якоїсь миті мені вчулося, ніби вода кличе мене, називає на ім’я. Я стиснула губи, аби стримати важкий стогін, що отруїв би повітря гіркотою розчарування, і ступила крок у глибінь затоки. Ноги миттю відчули гидку вологу, сукня обважніла, потягла мене донизу. Та попри це мені не хотілося зупинятися, і я ступила ще крок – хвиля вдарила мене по колінах, намагаючись чи то збити з ніг, чи то приголубити мене. Холоднеча повзла по моїх стегнах угору, до живота, плечей. Я чекала, коли солона вода заповнить мій запалений мозок, у якому нуртували страшні нажахані думки.

– Вода мене заспокоїть, – пробурмотіла я, умовляючи себе не зупинятися.

Я пройшла ще трохи – хвилі вже сягали мого живота. Вони обіймали мене, ніби радіючи, що я нарешті йду їм назустріч. Чи думала я в ту мить, що вбиваю себе? Ні, я просто прагнула розради. Важка темна товща вабила мене, залишалося зробити лише один крок, щоб я змогла передати увесь свій біль морю. Що ж, хай хвилі зімкнуться наді мною! Нехай череваті, незграбні білі хмари сховаються, щезнуть з моїх очей, поглинуті шаром води. Нехай я більше не побачу цього гарячого, але марного для мене сонця. Я заплющила очі й рушила до середини затоки, рятуючись у такий спосіб від самої себе…

Біла кімната. Схоже, я померла. Готують до похоронної відправи. Звідкись здалека, мов крізь пухову перину, долинав ледь чутний шум, який означав, що тут крім мене є ще хтось. Я не могла розібрати слів, тільки якесь булькотіння. Напевно, моя душа ще не покинула тіло остаточно, але вже готувалася злетіти кудись угору. Я все ж сподівалася, що вгору. Як добре і легко! Тіло невагоме. Щастя небуття… Хоча ні, стривайте. Стукіт. Це забивають віко труни? Обстукують груддя землі з лопат? Стукіт, і ще стукіт. Чому я його чую?

Мені подумалося, що відчиняють ворота раю, готуючись впустити мене туди за всі мої земні страждання. Такі думки мали б заспокоювати, але, навпаки, я чомусь відчула занепокоєння. Адже потопельників не відспівують! Самовбивць чекає геєна! А це означало, що я нікуди не втекла від своїх мук.

Стукіт, стукіт. Господи! Я зрозуміла, звідки він. Тільки не так, Господи, тільки не так! У моєму боці наростав жахливо знайомий барабанний бій болю. Я жива. Усе ще жива для нових тортур. Чому, Господи, чому?

І тоді я нарешті зрозуміла, що все марно – від самого початку і до кінця. Варто було мені лише спробувати заглушити свої болісні відчуття, як я потонула в глибині розчарування. Кожна моя спроба стати такою, як усі, була наперед приречена на невдачу. Залишалося лише одне – почати боротися з усіма, позаяк доброчесність не привела мене до райських садів. Несподівано, лежачи в напівзабутті, я враз ясно зрозуміла, що мститимуся кожному, хто трапиться на моєму шляху. Усі ви – нормальні люди – винні в моїх муках, бо я не змогла стати такою, як ви. Уся вагота тяжіла на мені, хоча я досі не розумію чому. Відтоді я дала собі слово боротися зі старим і малим, відчуваючи свою остаточну приреченість.

Такі думки снувалися тоді в моїй в голові. У вухах наростав набридливий протяжний гул. Сил бракувало навіть на те, щоб розплющити очі. Я лежала на ліжку у своїй кімнаті і не бачила, як Дарка внесла три свічки, побоюючись увімкнути електрику, а кімнату треба було чимось освітити. Неподалік стояв мій татко, тихенько перемовляючись із ненависним Андрієм Дмитровичем Половком. Ніхто не розумів, що зі мною сталося. Та чи це й справді я лежала на ліжку, чи вже хтось геть інший? У ніс ударив різкий запах трав’яної настоянки, що нею мені натирали ноги. Він дурманив мені голову. Я вдихала пахощі материнки й кореню алтея, відчуваючи, як повільно сповзаю в морок. Світ мені в очах поступово мерк, і скоро я знову знепритомніла.