Девід Ніколлз - Солодка печаль

Емілі заговорила першою.

– Від тебе пахне хлопцями.

– О. Так, це старий ігровий костюм. Усе, що маю. Пробач.

– Ні, мені подобається, – сказала вона й принюхалася до моєї шиї, і я відчув на собі вогкість, що могло бути цілунком чи дотиком вологої фланелі. Якщо не враховувати бабусь, до того я цілувався або був поцілований двічі, хоча було б доречніше описати ці події як зіткнення обличчями. Перший випадок трапився на затемненій аудіовізуальній виставці під час історичної експедиції на давньоримські руїни. Немає причин, із яких ми інстинктивно знали б, як цілуватися, – це як катання на сноуборді чи відбивання чечітки: цього не навчишся, просто спостерігаючи, – однак Бекі Бойн узяла за інструкцію Диснеївські казки й стискала губи в тугий сухий пуп’янок, яким тицялася мені в обличчя, наче пташка, що дістає горішки від годувальника. Кіно також навчило нас, що поцілунок – не поцілунок, якщо він беззвучний, тож кожна точка контакту доповнювалася маленьким прицмокуванням, штучним, як клацання язиком, котрим зображають коня. Очі заплющити чи розплющити? Я тримав їх розплющеними на випадок викриття або нападу й читав настінне табло за її спиною. Римляни, зауважив я, першими запровадили пічне опалювання. І це тривало далі, тицяння ставало жорсткішим і наполегливішим, наче хтось намагався розблокувати степлер.

Натомість поцілунок із Шерон Фіндлей був наче напад сердитої, оскаженілої акули з роззявленою пащекою, коли ми обоє були втиснуті у спинку дивана. Гарпер володів власним лігвом – бетонним бункером на цокольному поверсі його будинку, що мав певну скандальну славу й вечорами п’ятниць нагадував бомбосховище маєтку «Плейбоя». Тут Гарпер виголошував промови про ексклюзивні, екстравагантні «вечірки DVD», скупо розливаючи світле пиво власного виробництва, приправлене розчинним аспірином – оливкою в нашому мартіні, – щоб пити крізь соломинку, і досить міцне, щоб відправити нас валятися за диваном, цілуючись серед грудок пилу й дохлих мух. Ніколи раніше я не усвідомлював так добре, що язик – це м’яз, могутній м’яз без шкіри, наче нога морської зірки, і коли мій язик намагався чинити опір язику Шерон, вони боролися, наче двоє п’яниць, що намагаються протиснутись одне повз одного в коридор. Щоразу, як я намагався підняти голову, її знову вчавлювало в запилюжену підлогу тією силою та рухом, якими можна було б вичавити сік із грейпфрута. Я зберігаю певний спогад про те, що коли Шерон Фіндлей ригнула, мої щоки роздулися, а коли ми нарешті відсторонились одне від одного, вона витерла рота всією своєю рукою. Цей досвід залишив мені потрясіння, зведені щелепи, два маленькі розриви в кутку рота й третій – на корені язика, а ще відчуття нудоти від (за найскромнішою оцінкою) пів пінти чужої слини. Але я був також дивно збуджений, наче після якогось нездорового атракціону, тож не був упевнений, чи хочу повторити все це негайно, чи більше ніколи в житті.

Дилема втратила актуальність, коли згодом тієї ж ночі вона зійшлася з Патріком Роджерзом. Зараз ми проминули їх на танцмайданчику, пожираючи одне одного очима під казенною блискучою кулею. Я відчув ще одну вологу цятку в себе на шиї, а тоді шепіт довжиною в речення, якого не розчув через музику.

– Вибач?

– Я сказала… – але вона знову бурмотіла мені в шию і я зміг розібрати лише слово «ванна».

– Я тебе не чую…

І знов якесь «мур-мур-ванна». Я спитав себе, чи, бува, не каже вона, що мені треба помитися? Якби тільки звук зробили тихіше.

– Вибач, ще раз?

Емілі пробурмотіла.

– Гаразд, – мовив я, – останній раз.

Емілі відірвала обличчя від моєї шиї і зиркнула на мене зі справжньою злістю.

– Чорт забирай, я сказала , що думаю про тебе у ванній !

– О. Справді? Дуже тобі дякую! – сказав я, але цього здалося недостатньо, тому додав: – Я теж!

– Що ?

– Я теж!

– Ні, не думаєш! Просто… а, просто забудь це. О Господи Ісусе! – вона застогнала і знов опустила голову, але тепер у нашому повільному танці була злість, і ми обоє відчули полегшення, коли пісня скінчилася. Збентежені раптовою тишею, парочки відступили геть, їхні обличчя блищали й усміхалися.

– Куди підеш далі? – спитала Емілі.

– Не знаю. Збирався заскочити до Гарпера.

– До лігва? О. Гаразд, – вона похнюпила плечі, скривила нижню губу і дмухнула вгору, на свою гривку. – Ніколи не бувала у лігві, – сказала вона, і я міг би запросити її, але пропускна політика Гарпера була безжальною та негнучкою. Минула мить, а тоді вона одним важким ударом штовхнула мене у груди: – Побачимось.