Девід Ніколлз - Солодка печаль

Я обережно згорнув її і поклав до сумки.

У залі містер Гепберн крутив «Jump Around» і танці стали шаленішими, агресивнішими – хлопці кидалися один на одного, немов вибиваючи двері.

– Господи, Чарлі, – сказала міс Бутчер, викладачка драматургії, – це все так емоційно !

Упродовж дня знайомі пристрасті, зловтіха й сентиментальність, любов і хіть були розбурхані до нестерпної міри. Повітря гуло від них, і в пошуках якоїсь віддушини я видирався на поперечини, втискувався між сходинками драбини й згадував ті чотири охайні слова, написані дбайливо й цілеспрямовано. Я намагався пригадати обличчя, знайти його серед присутніх у залі, але це було як у тих детективах про загадкові вбивства: кожен має мотив.

Почалося нове шаленство: хлопці залізали на спини один одному й на повній швидкості врізалися один в одного, влаштовуючи поєдинки. Навіть понад музику чути було гримання хребтів об паркет. Розігралася справжня бійка. Я помітив ключі, затиснуті в чиїйсь руці, і заради громадського порядку містер Гепберн увімкнув «Spice Girls» – такий собі холодний душ для хлопців, які розбіглися по кутках, і їхнє місце зайняли дівчата, стрибаючи й махаючи пальцями одна одній. Містера Гепберна також замінила на містках міс Бутчер. Я побачив, як він помахав мені рукою і чкурнув через танцмайданчик, озираючись ліворуч та праворуч, немов перетинаючи шосе з напруженим рухом.

– Що скажеш, Чарлі?

– Ви змарнували своє покликання, сер.

– Втрата для клубного життя – придбання для географії, – він повиснув на поперечинах біля мене. – Тепер можеш називати мене Адамом. Ми обидва звичайні громадяни, або будемо за – скільки там, пів години? За пів години можеш називати мене як хочеш!

Мені подобався містер Гепберн, і я захоплювався його стійкістю перед лицем відвертої байдужості. «Без образ, сер, але який у цьому сенс?» З усіх учителів, які старалися, він найкраще виконував цей трюк – здаватися шляхетним, не прислуговуючись, кидати дражливі натяки на «великі вихідні» та інтриги вчительської, демонструючи лише мінімальні ознаки непокори – ослаблена краватка, щетина, скуйовджене волосся, – аби натякнути, що ми з ним товариші. Часом він навіть лаявся, жбурляючи погані слова, немов цукерки в юрбу.

І все-таки в жодному зі світів я не назвав би його Адамом.

– То як – хвилюєшся перед коледжем?

Я розпізнав початок мотиваційної промови.

– Не думаю, що вступлю, сер.

– Як знати. Ти ж подавав документи, адже так?

Я кивнув.

– Мистецтво, комп’ютерні науки, графічний дизайн.

– Мило.

– Але я не дістав оцінок.

– Що ж, ти цього ще не знаєш.

– Я цілком упевнений, сер. Я не з’явився на половину іспитів.

Він разок легенько стукнув мене по коліні кулаком, а потім передумав.

– Що ж, навіть якщо ні, є речі, якими ти можеш зайнятися. Почни заново, роби щось менш традиційне. Такі хлопці, як ти, з талантами…

Я досі плекав ту похвалу, якою він щедро винагородив мій вулканічний проєкт: «останнє слово, найновіше в сукупному дослідженні вулканів», наче я відкрив якусь фундаментальну істину, що роками оминала вулканологів. Але це був замалий гачок, щоб вішати на нього слово «талант».

– Ні, я влаштуюся працювати на повний день, сер. Дав собі час до вересня, а тоді…

– Я досі пам’ятаю ті вулкани. Подвійне штрихування було пречудове.

– Багато часу минуло з тих вулканів, – я знизав плечима й несподівано, із соромом усвідомив, що якийсь важіль зрушено, і я можу розплакатися. Спитав себе, чи не рвонути мені зараз драбиною вгору?

– Але, можливо, ти міг би цим якось скористатися.

– Вулканами?

– Малюванням, графічним дизайном. Якщо хочеш поговорити зі мною про це, коли надійдуть результати…

Чи не дертися на ту драбину, просто відштовхнути його? Тут недалеко падати.

– Справді, у мене все буде добре.

– Гаразд, Чезе, усе добре, але дозволь відкрити тобі таємницю… – він хитнувся до мене, і я відчув запах світлого пива з його рота. – Ось що. Не має значення. Все це, що зараз відбувається, неважливо. Тобто, це важливо , але не так, як ти гадаєш, а ти молодий, дуже молодий. Можеш вступити до коледжу, або повернутися, коли будеш готовий, але в тебе так. Багато. Часу. О хлопче… – він із чарівною усмішкою притулився щокою до дерев’яної рами. – Якби я прокинувся, і мені знову було шістнадцять, о хлопче…

І, дякувати богові, тільки-но я зібрався відстрибнути, як міс Бутчер знайшла стробоскоп і увімкнула його довгим-довгим спалахом. Здійнявся вереск і раптове заворушення в юрбі, утворилося панічне коло, і в блиманні світла й під звук «М-м-м-боп!» Деббі Варвік закашляла й вивергнула біле, як магнезія, блювотиння, заляпавши туфлі в кілька швидких стоп-кадрів, наче в якомусь пекельному кіно, а її притиснута до рота рука лише розширила поле потрапляння, як буває, якщо затиснути пальцем шланг. Нарешті вона лишилася згорблена й самотня посеред кола підлітків, які реготали й верещали водночас. Лише тоді міс Бутчер вимкнула стробоскоп і навшпиньки увійшла в коло, щоб потерти спину Деббі самими кінчиками пальців своєї витягнутої руки.