Девід Ніколлз - Солодка печаль

Нарешті вивісили дзеркальну кулю, що оберталася на ланцюзі.

– О. Це чарівно, – промовила Гелен, киваючи на танцюристів, які повільно кружляли. – Завжди за годинниковою стрілкою, помітив?

– В Австралії рухаються у зворотній бік.

– А на екваторі просто стоять на місці. Дуже сором’язливі.

«2 Become 1» розтануло в теплому сиропі «Great Love of All» Вітні Г’юстон.

– Жах, – мовила Гелен і повела плечима. – Заради всього святого, сподіваюся, що діти – не наше майбутнє.

– Не думаю, що Вітні Г’юстон мала на увазі конкретно цю школу.

– Ні, мабуть, що ні.

– І ще дещо, чого я ніколи не доганяв у цій пісні: чому «навчитися любити себе» – це «любити як нікого»?

– Більше сенсу, якщо чуєш це як «губити», – сказала вона. Ми прислухалися.

– «Навчитися губити себе…»

– «…це губити як нікого». Ось чому цього легко досягти. А дивовижно те, що це спрацьовує майже з усіма піснями про любов.

– «Вона тебе губить…»

– Саме так.

– Дякую, Гелен. Тепер це видається мені більш змістовним.

– Мій тобі подарунок.

Ми знов обернулися до танцмайданчика.

– Тріш начебто щаслива, – ми дивилися на Патріцію Ґібсон, яка досі прикривала рукою очі, примудряючись водночас танцювати й задкувати. – Цікаво на Коліні Смарті штани сидять. Навряд чи він там тримає набір для геометрії. Бздинь! – дзенькнула Гелен. – У мене одного разу таке було. На різдвяній дискотеці у методистів, із кимось, чиє ім’я я не вільна повторювати. Це неприємно. Наче тебе тицяють у стегно кутком коробки з-під взуття.

– Гадаю, хлопці отримують від цього більше, ніж дівчата.

– То піди й потрися об дерево чи ще щось. Це дуже грубо, я маю на увазі – нечемно. Викинь це зі свого арсеналу, Чарльзе.

Куди не глянь, скрізь чиїсь руки намацували сідниці й або лежали на них, безвольні й налякані, або м’яли плоть, мов тісто на піцу.

– Це справді найогидніше видовище. І не лише через моє хвалене лесбійство.

Я засовався на поперечині. Ми не звикли до чесної та відкритої дискусії. Краще не звертати уваги, а за мить…

– То як, хочеш потанцювати? – спитала вона.

Я насупився.

– Ні. Мені й так добре.

– Еге, мені теж, – мовила вона. Минуло трохи часу. – Якщо хочеш піти запросити когось іншого…

– Справді. Все гаразд.

– Жодної пасії, Чарлі Льюїсе? Ніщо не рветься із твоїх грудей у ці останні миті?

– Я насправді не займаюся цими… речами. А ти?

– Я? Ні, я практично мертва всередині. Все одно кохання – це буржуазний конструкт. Усе це… – вона кивнула на танцмайданчик. – Це не сухий лід, це туман феромонів стелиться. Понюхай. Кохання – це… – ми принюхалися до повітря, – куантро та дезінфектант.

Фідбек – і загримів голос містера Гепберна, надто близько до мікрофона.

– Остання пісня, пані та панове, ваша найостанніша пісня! Нехай кожен танцює з кимось – сміливіше, люди!

Залунав «Careless Whisper», і Гелен кивнула на тісну компанію, із якої саме вибивалася самотня дівчина. До нас ішла Емілі Джойс, і вона заговорила, не встигнувши підійти досить близько, щоб ми її почули.

– …

– Що?

– …

– Я не…

– Привіт! Я просто сказала «привіт», ось і все.

– Привіт, Емілі.

– Гелен.

– Привіт, Емілі.

– Що робите?

– Ми спостерігачі, – сказала Гелен.

– Що?

– Спостерігаємо, – сказав я.

– Бачили, як Марк сунув руку під спідницю Лізі?

– Ні, боюся, що це ми проґавили, – сказала Гелен. – Але бачили, як вони цілувалися. Це справді дещо. Ти колись бачила, як сітчастий пітон ковтає маленьку чагарникову свиню, Емілі? Вони явно вивихують щелепи, он там…

Емілі дратівливо покосилася на Гелен.

– Що?

– Я кажу: ти колись бачила, як сітчастий пітон ковтає маленьку…

– Слухай, ти хочеш потанцювати чи як? – нетерпляче гримнула Емілі, тицяючи мене в коліно.

– Про мене не турбуйся, – сказала Гелен.

Мабуть, я тоді надув щоки й видихнув повітря.

– Ну гаразд, – погодився я і зістрибнув на підлогу.

– Не послизніться на блювотинні, голубки, – мовила Гелен, коли ми прямували до танцмайданчика.

Я витягнув руки, і якусь мить ми стояли, тримаючись одне за одного розведеними в боки руками, наче пенсіонери на танцях. Емілі виправила мене, поклавши мою руку собі на поперек, і коли ми почали наше перше кружляння, я заплющив очі й спробував визначити емоцію, яку відчував. Штучне зоряне сяйво натякало, що я мав би почуватися романтично, а хрип саксофона, відчуття біля себе її стегна та застібки її бюстгальтера вже мали б розпалити бажання, проте єдиною емоцією, яку я впізнав, було збентеження, і я прагнув лише одного – щоб ця пісня скінчилася. Любов і бажання надто переплелися з глумом, і, звісно, на краю залу Ллойд уже хтиво водив язиком, доки Фокс повернувся спиною, схрестив руки й погладжував власні лопатки. Я прилаштував свою праву руку так, що виднівся лише один середній палець, що здавалося мені доволі дотепним, і ми кружляли, доки грав саксофон. «Скажи щось, скажи хоч щось…»