Девід Ніколлз - Солодка печаль

Мені далі відставку.

– Гаразд, пані та панове! – сказав містер Гепберн, знову повернувшись до мікрофона. – Схоже, що, зрештою, ми маємо час для однієї останньої пісні! Я хочу бачити кожного з вас на танцмайданчику, усіх до останнього! Ви готові? Я вас не чую! Пам’ятайте: танцюйте навколо тирси, будь ласка. Почали!

Пісня була «Heart of Glass» Блонді, лише трохи ближча до нас у часі, ніж «In the Mood», але явно чудова, бо зараз на танцмайданчику були всі: діти з драмгуртка, похмурі дітлахи з гончарної студії, навіть Деббі Варвік, виснажена, бліда, невпевнено тримаючись на ногах. Лабораторні техніки випустили останню порцію сухого льоду, містер Гепберн додав гучності, і, під ухкання і підбадьорливі крики, Патрік Роджерз стягнув через голову сорочку й став розсікати нею повітря в надії розпочати шаленство – потім, коли за ним ніхто не підхопив, натягнув її знову. Зараз новою зіркою був Ллойд, який затискав долонею рот Фоксу, вдаючи, що цілує його. Малюк Колін Смарт, єдиний чоловік у драмгуртку, влаштував гру на довірі, де треба було по черзі падати спиною в руки одне одному в такт музиці, а Ґордон Ґілберт, винищувач тромбонів, сидів на плечах Тоні Стівенса, обіймаючи блискучу кулю, неначе потопельник, що чіпляється за буй, а потім Тоні Стівенс відступив убік і залишив його бовтатися, доки Паркі з обслуговування будівлі тицяв у нього ручкою швабри.

– Гляньте! Гляньте! – крикнув хтось іще, коли Тім Морріс розпочав брейкданс, кидаючись на підлозі, шалено крутячись у тирсі й дезінфектантах, а тоді підстрибнув на ноги й почав несамовито обтирати свої штани. Я відчув руки на своїх стегнах – це був Гарпер, він кричав щось, що могло бути «люблю тебе, друже», а тоді розцілував мене, гучно, із плямканням, в обидва вуха, і раптом хтось іще застрибнув мені на плечі, і ми всі повалилися єдиною купою – Фокс, Ллойд і Гарпер, і я, а потім ще якісь діти, з якими я майже не розмовляв, і які реготіли із жарту, якого ніхто не чув. Твердження, що це були найкращі роки наших життів, раптом здалося водночас правдоподібним і трагічним, і я шкодував, що ця школа не завжди була такою, що ми не обіймали одне одного, сповнені якоїсь хуліганської любові, і що я не говорив із цими людьми більше та іншим тоном. Чому ми відкладали це аж до цього моменту? Надто пізно, пісня вже майже скінчилася: «у-у, вау-у, у-у, вау-у». Піт приклеював одяг до шкіри, обпікав нам очі й крапав із носів, і коли я підвівся з тієї купи, то побачив лише на мить, як Гелен Бівіс танцює сама, підібравшись, мов боксерка, міцно примруживши очі й наспівуючи «у-у, вау-у», а потім, позаду неї – рух і раптове відчинення аварійного виходу. Атомна яскравість хлинула всередину, наче світло з космічного корабля у фіналі «Близьких контактів». Засліплений, Ґордон Ґілберт гепнувся з блискучої кулі. Музика перервалась, і все було скінчено.

На годиннику була третя п’ятдесят п’ять.

Ми забули про зворотний відлік і тепер стовбичили силуетами на фоні світла, засліплено моргали, доки персонал на витягнутих руках вів нас до дверей. З охриплими голосами, у прохолодному поту ми зібрали в оберемок наші пожитки – хокейні ключки, виті горщики, протухлі ланч-бокси, зім’яті діорами й ганчір’я, що колись було спортивним костюмом, – і пошкандибали у двір, наче біженці. Дівчата стояли у сльозах, пригортаючись до своїх друзів, а з-під навісу для велосипедів докотилася новина, що всі шини були порізані в останній божевільній, безглуздій вендеті.

Біля шкільних воріт діти збилися навколо фургона з морозивом. Свобода, яку ми щойно святкували, раптом здалася більш схожою на вигнання – паралітичне й незбагненне, – і ми зволікали й вагалися на порозі, немов ті тварини, що озираються на свої клітки, надто скоро відпущені у страшну дику природу. Через дорогу я побачив свою сестру Біллі. Ми тепер майже не розмовляли між собою, але я підніс руку. Вона всміхнулась у відповідь і пішла геть.

Ми вчотирьох рушили в нашу останню прогулянку додому, перетворюючи цей день на байку ще до його закінчення. Внизу біля залізничної колії, серед сріблястих берез ми бачили туман диму, помаранчевий спалах церемоніального багаття, яке розклали Ґордон Ґілберт і Тоні Стівенс зі старих тек і форми, пластику й нейлону. Вони ухкали й кричали, мов дикі звірі, але ми й далі йшли до перехрестя, на якому завжди розходилися. Ми вагалися. Мабуть, варто було відзначити цю подію, сказати кілька слів. Обійнятися? Але ми уникали сентиментальних жестів. Це буле маленьке містечко, і втратити в ньому зв’язок коштувало б набагато більших зусиль, ніж постійно бачити одне одного.