Вікторія Андрусів - Фізіологія жіночої депресії

А велетенський дивовижний птах тим часом став маленькою чорною цяткою і за мить розчинився за горизонтом…

… Маленька синьоока дівчинка з розтріпаними бантами на русявих кісках сиділа у калюжі і заворожено дивилася у небо. Навколо неї снувало безліч людей з пивом у пластикових стаканчиках у руках, і нікому до неї не було ніякого діла.

Розхристана мама з розшпиленою дитячою босоніжкою, підібраною по дорозі, нарешті наздогнала доньку і, важко віддихуючись, пробирала її на усі лади:

– Ти що, здуріла чи що?! Яка муха тебе вкусила?! Всі діти, як діти, чинно прогулюються собі з батьками за руку, їдять морозиво, катаються на каруселях… А ти, наче знавісніла якась, женешся бозна-куди, і годі тебе докликатись або наздогнати! Біда мені з тобою, та й годі!..

– Матусю, ти бачила? Ти бачила того великого казкового птаха? – І очі її загоралися дивним пломенем. – Того птаха, який щойно злетів над деревами і кликав мене за собою?

– Вставай з калюжі, горе ти моє! Який ще птах? Вставай, йдемо додому, бо ти ж уся в багнюці, соромно людям на очі потрапити, – і мама начепірювала на босу ніжку загублений розшпилений босоніжок.

– Матусю, а ти бачила, як я злетіла? Ти бачила, як я бігла, не торкаючись землі, і це було так легко! – Дівчинка з надією заглядала мамі в очі, сподіваючись, що бодай одна людина у світі помітила її Диво!

– Що за нісенітниці ти верзеш? Вдома будеш покарана за свою поведінку, – а сама думала: таки треба показати дитину психіатру.

…Маленька дівчинка зі спопеленими бантами на русявих кісках йшла геть з парку.

За руку її вела мама, старанно прикриваючи собою калюжні плями на сукеночці у великі горохи. Парк поволі порожнів. Повільно завмирали гойдалки, замовчуючи свій радикуліт і доспівуючи свою рипучу пісню. Задоволені мами вели задобрені чада по домівках. Дуби схиляли над ними змучені голови, прощаючись до наступних вихідних. Купи порожніх пластикових стаканчиків з-під пива біліли навколо переповнених смітників. Легенький вітерець часом відносив котрогось із них від ужитих побратимів, і гнав алейкою…

Все було, як завжди. Люди міцно трималися землі, шанували закони гравітації, і ніщо не могло їх похитнути у власній правоті. Ще один день, подібний до десятків і сотень інших, згасав у променях призахідненого сонця.

Тільки маленька дівчинка з ледь жевріючими бантами на русявих кісках все озиралася, сподіваючись бодай ще раз побачити незвичайного велетенського птаха, який прилітав за нею і зник у небі так і не помітивши її…

– Нічого, я виросту і ти обов’язково за мною повернешся. А як ні, я сама до тебе прилечу…

Вона ж бо вже знала, що у світі існує Диво.

Вона мала дивну потребу постійно кудись йти. Неважливо куди, але тим самим відганяла від себе дурні думки і поганий настрій. Та й було сумно їй самій сидіти у цілковитій тиші і відраховувати час під клацання годинника, дивлячись у стелю. Особливо, як приходив той дивний стан, коли не притягує нічого вдома – не хочеться вмикати телевізор, ані щось робити-прибирати, готувати їжу, ні навіть писати. За вікном розгулялась хурделиця, але це не відлякувало, швидше – навпаки.

Найкраще гуляти у негоду, коли дощ періщить без перестану, чи сніг – непроглядною стіною. Головне – добре закутатись, щоб вітер не гуляв по кістках, а все інше дрібниці. Тому вона піддягнула під джинси теплі панчохи (в юності ніколи б на таке не зважилась), під светр – футболку, на панчохи – шкарпетки, і тільки так взулась у чоботи. «На капусту подібна», – подумала, – і стрімко вийшла з хати, щоб часом не передумати, не вернутися.

Мело без просвіту. «Як гарно, – подумала вона, не бачачи перед собою нічого навіть за півметра. – Єдине, що потрібно вирішити – куди йти. У мене повно друзів… Піду до Ганнусі», – вирішила вона, підняла комір, натягла шапку на самі вуха і розчинилася у пітьмі.

Від Ганнусі пахло борщем аж до першого поверху. «Добрі гості ходять вчасно», – подумала вона і настирно подзвонила у двері.

Ганнуся стала на порозі – вся така домашня, аж щеміло серце. У байковому халатику, з підібраним до гори волоссячком, з масочкою на обличчі.

– Ой, золотенька, ти так несподівано… А чому ж не зателефонувала?… Я би хоч Сашка попередила… Він щойно повернувся з відрядження… Змучений такий, нервовий… Може, іншим разом посидимо-потеревенимо?

– Гаразд… Все нормально… Іншим разом…

… Помалу відраховувала кожну сходинку вниз. Йти не хотілося – запах борщу, домашній затишок і навіть змучений після відрядження Сашко у домашніх капцях перед телевізором притягували її, як магнітом, до себе. Додому повертатися не хотілося.