Вікторія Андрусів - Фізіологія жіночої депресії

– А що це ти так несподівано? – обстріл почався.

– Так, хотіла зробити приємність…

– А чому це ти така мокра?

– Та ж на вулиці сніг паде…

– Та хто ж у таку погоду по вулиці ходить?

– Я…

– Ти щось пила, чи що?! Маю на увазі алкоголь.

– Ні.

– Дивна ти якась…

– Просто змучена…

– Ану дихни…

– Будь ласка…

– Добре. То що сталося?

– Та ж нічого, хотіла пройтися…

– У тебе, мабуть, якісь неприємності?

– Ні, у мене все гаразд…

– Не віриться якось… Ти знаєш, я тут вичитала рецепт нового дієтичного салатику…

– Я піду…

– Як?!

– Так…

Вона пішла… Підняла високо комір, натягнула на лоб мокру шапку, втерла сльозу, яка звідкись з’явилася поки спускалася сходами вниз, і пішла…

Йшла через двір, у якому виросла… І тут несподівано їй пригадалося дитинство… Адже вона так само, як тепер, втікала з хати, і готова була йти куди завгодно, аби тільки йти. Вона пригадала себе у смішному картатому пальтечку і як стояла у «трубі» (так називали масив багатоповерхівок, побудованих квадратом, у середині якого утворювався замкнутий простір, схожий на трубу. У тих «трубах» облаштовували дитячі майданчики) і кликала гуляти всіх своїх приятельок по-черзі – від першого до дев’ятого поверху:

– Настька, виходь!

– Не можу, уроки вчу…

– Олько, ходімо гуляти…

– Мене мама не пускає!

– Ганнусю! Йдеш на вулицю?

– Не йду, холодно дуже!..

– Славко, я тебе чекаю внизу…

– Славки нема вдома, вона у бабусі… – Славчина мама.

…Самотня, вона сідала на гойдалку і, мотляючи туди-сюди, могла просидіти на ній кілька годин і дивитись у небо. А додому їй не хотілося… Так ось відколи у неї з’явилася звичка повсякчас кудись іти. Вона втікала сама від себе!

…Затрималась у «трубі», сіла на стару приятельку – гойдалку… Мотляти ногами вже не вдавалося, бо виросла, і ноги досягали землі… Оглянула рідний дворик – нічого тут не змінилося… Дивилася на небо, яке ледь темніло крізь білизну снігової гущі (можна було лишень здогадуватись, що воно там є). Згадала дитячу забавку – відкрила рота і намагалась піймати сніг – у роті він танув, і ним можна було напитись… Сама з себе сміялася: за двадцять років нічого не змінилося – це її потішало так само, як і колись…

…Заглядала у теплі віконця, які освічували «трубу». За кожним із них жила якась родина, може, навіть, ті славки, ольки, настьки, яких вона не могла докликатись у дитинстві… І вони, обліплені діточками, у теплі і затишку, сиділи біля телевізорів чи пили на кухні чай і, скрушно хитаючи головою, приказували: «…Жах, що надворі робиться… Оце зима, так зима… Собацюру на вулицю не виженеш…»

…Їй не хотілося звідси йти, бо ті віконця хоч трохи зігрівали її своїм теплом. А за «трубою» була пітьма, та й іти було нікуди…

…Вона сиділа там годину, а може дві, а може й всі три… Згадала казку про дванадцять місяців, де дівчинка замерзала у лісі, шукаючи підсніжники, і її врятували…

А її рятувати ніхто не збирався… Нагрівшись отак вдосталь чужим теплом чужих вікон, вона побрела…

Світ за очі…

Ганнуся лежала нерухомо у палаті для породіль, німо дивлячись у стелю, і ніхто її не турбував. Тільки настирлива муха час від часу дзижчала, б’ючись об вимиту до прозорості шибку і намагаючись дістатися у відкритий простір.

Змарніла, виснажена (пологи були важкими) жінка відчувала себе порожньою і спустошеною. Нило внизу живота, а те місце, звідки зовсім недавно з’явилась на світ закривавлена синя голівка живого створіння (вона ще не звикла до слова «син»), здавалося, пекло щойно виверженою лавою. «Все позаду, – думала вона. – Те, чого так чекала і боялась, – вже позаду…» Через кілька годин їй принесуть маленьку зморщену грудочку, закутану, мов кокон, у пелюшки, яка, коли виросте, називатиме її мамою.

Двадцять п’ять років чекала Ганнуся цієї події. Здається, ще з дитинства, колисаючи гумову ляльку в іграшковому візочку, підтикаючи їй з усіх боків підбите оксамитом одіяльце (щоб не застудилася, часом), і примовляючи: «Спи, моя маленька. Баю-баєньки…»

А сама спостерігала за дорослими мамками, які возили справжніх ляльок. Вона мріяла, що скоро вже виросте і теж матиме таку собі лялечку, і буде піклуватися про неї, і пестити, і буде, нарешті, комусь по-справжньому потрібна.

У дитинстві вони бавилися з приятельками у «дочки – матері». Це була гра у двох варіантах. Перший полягав у тому, що дівчата виносили з дому всі ляльки, які у них були, і, розкладаючи їх на лавиці, вигадували для кожної роль: «Це – госпіталь. Тут має бути лікар, медсестра (їм пов’язували білі хусточки), а тут – пацієнти (їх замотували так, наче повністю переламаних чи паралізованих). Тут – їхній будинок (розставляли мініатюрні горщечки, чайнички, інше начиння), це – їхні діти (розкладали пупсиків), окремо – гардероб (зшиті з маминою допомогою сукеночки, спіднички)… А тут – магазин (лялька-продавець торгувала за паперові гроші всім, що залишалося після розподілу речей). Ця гра тривала місяцями, адже кожна з героїнь виконувала певну місію. Всі вони ходили, їли, перевдягались, варили їсти, купували, робили якусь роботу – словом, оживали у дитячих руках, які ними вправно маніпулювали.