Ігор Зарудко - Матадор. Нотатки авантюриста

Праворуч від того місточка красувалася пристань, від якої близько п’ятнадцяти років тому відчалювали пароплави з кав’ярнею на борту. На них каталися самітники, закохані й аристократи, які теревенили про історію міста та політичну ситуацію в країні, про мистецтво й літературу, про красу й неохайність, про все на світі й, зокрема, про брудну воду в річці.

Отож, ми, а нас було десь так із десяток, стояли на цьому місточку. Я знову був без своєї дівчини. Хтось із нашої компанії, помітивши це, пожартував, що, мовляв, у виборі між коханою та друзями безкомпромісно переміг другий лот. Ми всі сміялись, хоч, як на мене, смішно не було. Поки ми дарували місту й одне одному посмішки, Дімон, мій «російський» друг, раптом кудись зник. Я зиркнув на кіоск, де ми кілька хвилин тому купували їжу, але його, тобто Дімона, там не було. Потім я перехилився через парапет і побачив його там, унизу.

«Нічого собі!» – вигукнув я. Усі глянули вниз, і за мить довколишню тишу, яка поволі огортала вечірнє місто, розітнув наш голосний регіт. Ми спустились на пристань. Води в річці не було.

У Харкові вже стало традицією спускати воду з річок. Води немає, натомість є бруд на дні. Якщо ви подумали, що це роблять для того, щоб почистити річку, то ви глибоко помилилися. Цього ніхто не робить, а просто демонструють поклади баговиння. І от мій Дімон якогось дідька там ходив, тягаючи ноги в смердючій багнюці.

– Що ти там робиш? – гукнув я.

Мій «російський» друг мовчав.

– Вилізай звідти, чуєш? – сміючись, сказав я. – Ти вже так просмердівся, що аж сюди тягне.

Мій «російський» друг знову промовчав.

– Дімоне, вилазь! Не гони! – загорлала вся наша компанія, стовбичачи на містку.

Та мій «російський» друг так і не озвався. Тоді я почав спускатись до нього.

– Утко, не гони! Ти куди? – кричав тепер навздогін мені не зовсім тверезий десяток.

– Рятувати друга, – пробурчав я ледь чутно.

– Не лізь туди, він сам вибереться. Дімон! Дімоне! Вилізай!

– Усе буде джаз, – сказав я. – Ситуація під контролем.

Хоч про який контроль тоді йшлося, я й досі не можу збагнути, бо в той момент я б не відреагував навіть на задерту спідницю володарки титулу «Міс Світу-2008». Я був майже у відключці, але йшов на допомогу другові, яка йому, власне, не була потрібна.

Сяк-так я все ж спустився, і тепер уже й мої ноги погрузли в смердючій муляці. Дімон повзав туди-сюди і, здавалось, був цілком задоволений. Він насолоджувався, більше того – він був просто в нірвані. З його лиця не сходила посмішка. Чому саме він так радів, я точно не знаю, хоч підозрюю, тоді в ньому вирувала любов до Харкова. Я підійшов до нього. Із пристані долинало гучне «вилазьте».

– Ти чого тут? – спитав мене Дімон так, наче він срав, а я примостивсь поряд.

– Тебе рятувати прийшов, – з гідністю сказав я.

– Від чого?

І тут я підвис: а й справді – від чого?

– Від риби, – буркнув я.

– Якої нахрін риби, чуваче? Тут багно всюди, води як кіт наплакав, і в ній точно нема риби, максимум – великі мікроби, мінімум – малі мікроби. Якщо вони взагалі такі бувають, – додав він, почухавши потилицю.

– Тоді від смороду.

– Ти тепер смердиш не менше за мене, – знову логічно підсумував він.

– Ну, тоді пішли в якийсь дорогий паб, візьмемо собі чогось, а вони всі хай нас нюхають.

– Гарна ідея, – погодився Дімон і вперше в нашому діалозі промахнувся.

– Ні, це хрінова ідея. Давай просто ковтнемо трохи, обіймемося й заберемося звідси, інакше ми ніколи не відмиємося від цього жахливого смороду.

Тим часом одні «глядачі» з пристані забили на нас і піднялись сходами на набережну, а інші продовжували кричати: «Чуваки, не гоніть, вилазьте!»

– У тебе хоч є курити? – майже проскиглив Дімон.

Я глянув на пристань – моя сумка з усіма речами й відкритою пачкою цигарок стояла на місці.

– Ні. Усе там, – кивнув я в бік наплічника.

Він глянув на мій наплічник, потім на свій.

– Мої теж там.

Ми вирішили вилізти, узяти по цигарці, повернутися на місце річки й віднайти ніжність чоловічих дружніх обіймів. Так і зробили, однак назад нас не пустили, тож ми обійнялися «на поверхні». Захопившись повзанням у муляці, ми навіть не помітили, як вечір перетік у ніч. За якийсь час у місті мали вимкнути ліхтарі й зачинити останні кіоски. Треба було вирушати. Сходами на набережну ми здіймалися так, наче креслили зиґзаґ. Зійшовши, я побачив таку картину: якийсь пацан грав на баяні, а двоє моїх друзів танцювали.

– Що він грає? – спитав я.