Ігор Зарудко: Матадор. Нотатки авантюриста

Так закінчилася моя історія довжиною в сорок розділів. Так я сам собі став і Мойсеєм, який сорок років водив народ, і народом, який сорок років ходив за Мойсеєм. Я поставив крапку у своїх пориваннях до Марії. Так чи інакше, я мав жити, хотів жити й жив далі. Я таки справді зрозумів, що старію. Підтверджень цьому не було, але відчуття було.

Мабуть, надто часто я падав у чорні дірки, які транспортують наші тіла в часі, гублять нас, знаходять і чіпляють на ескалатори, які прямують в інші місця, в інші домівки, в інші бари, до інших жінок. А я волів зупинитись. Я й зупинився в одному з барів на центральній вулиці мого рідного міста. На вулиці, де вирує життя. У місті, де вирує любов. У барі, де працює вона.

Моя чергова обраниця, яка припала мені до душі, після кількох побачень сказала, що такого, як я, ніколи не стрічала, що мій погляд неможливо описати, що я їй сподобався, як тільки прочинив двері бару. А ще вона сказала мені, що ми більше не можемо бачитися, бо вже давно зустрічається з одним хлопцем. Тоді я поцілував її востаннє, і ми розійшлись.

Усе це нагадало мені фієсту, де любов – матадор, а я бик. Не той, що з барсеткою, а той, що з рогами. І щоразу я біжу на червоне, ламаючи все підряд. А матадор тільки те й робить, що діймає мене піками. І в слушну для себе мить він таки встромить мені в серце гостру шпагу… Але я встану з колін і до останньої краплі крові буду боротися за таке просте й таке бажане щастя.

Харків, 2012