Ігор Зарудко: Матадор. Нотатки авантюриста

– Як це чому? Ти ж сама сказала, щоб я не їхав, що ти мені не відчиниш двері.

– Ну, я ж казала, що ти козел. Справж-ні-сінь-кий ко-зел! Ти все одно мав приїхати! Я тут ридма ридаю, а він собі сидить і сидить!

– Заспокойся. Усе! Я їду.

– Можеш не напружуватись, однаково не відчиню!

Усе це, правду кажучи, мене дістало. Тож я зірвався з місця й, думаючи, що його робити – чи й справді забити на все це, чи, може, одружитись, чого напевно не могло статися, поїхав до неї. На вулиці накрапав перший весняний дощ, і його прохолода й свіжість трохи заспокоїли мене.

За якийсь час я вже стояв перед її дверима. Постукав. Ніхто не відчинив. Я постукав іще раз. По той бік дверей почулись кроки.

– Відчини! Я вже тут, – голосно сказав я.

– Не відчиню.

– Відчини, чуєш. Не дурій. Що за цирк?

– Повторюю – не відчиню. Я не хочу тебе бачити. Ти що, не зрозумів?

– Та пішла ти! – спересердя кинув я й спустився вниз сходами з її довбаного сьомого поверху.

– Стій! Утко! Зажди! Вернись. Вибач мені! Де ти? Ти ще тут?

Але я не став чекати й повертатися, а щосили хряснув дверима під’їзду, та, мабуть, то мені тільки так здалось, що щосили, бо того хряскоту не злякався навіть горобець, який сидів неподалік.

На жаль, дуже часто буває так, що двоє людей, провівши довший час разом, спілкуються між собою різними мовами, дивляться на речі різними очима, по-різному сприймають світ і навіть не помічають цього. Добре, коли вони зрозуміють, що він і вона – зовсім різні, і краще – коли це станеться якомога раніше, бо потім буде важко.

За тиждень після нашої сварки я та кілька молодих харківських поетів вирішили поїхати до Полтави. Ми мали виступати в актовій залі педагогічного університету. Разом із нами в дорогу зібрались два музичні гурти. Крім того, ми запросили поїхати кількох найближчих друзів та подружок, які, своєю чергою, загітували своїх добрих знайомих, тож у підсумку до Полтави повинно було вирушити двадцять вісім осіб, із яких я знав дев’ятеро, точніше десятеро, десятим був я сам.

Ми купили квитки на дизель Харків – Кременчук, що мав довезти нас прямісінько до Полтави, а повертатися додому вирішили потягом Ужгород – Харків, щоб не спізнитися на останню електричку метро. Свою дівчину я не брав – не хотів мати зайвого клопоту: хвилюватись, тягати валізи, – словом, не хотів нічого зайвого брати із собою.

Інколи буває так, що просто хочеться спокійно їхати потягом, говорити й веселитися разом із друзями, не напружуватись, не намагатися весь час себе контролювати, тобто – побути самим собою… Хоч загалом вона була доброю й чемною. Мені подобалось її біле довге волосся, і я любив її лагідні очі.

У своєму Харківському педагогічному університеті вона грала на барабанах, на таких, як ото колись вистукували піонери за радянських часів. Усіх своїх подруг та колег-барабанщиць вона називала «мої діти», що, чесно кажучи, мене дратувало, але я стримував себе, пропускав, так би мовити, повз вуха.

Я взагалі намагаюсь не звертати увагу на речі, які мене дратують, бо це шкодить моїй нервовій системі, а отже, і здоровому сну, що дуже багато важить у моєму житті, звісно – після посмішок і сексу. Про важливість кохання я розкажу пізніше.

Якраз напередодні цієї поїздки з Росії повернувся мій друг. Його мандрівка була настільки ж несподіваною для всіх нас, як і для нього самого. Подібні вчинки властиві людям із роздвоєнням, а то й розтроєнням особистості. Він відправився в країну балалайок і ведмедів на електричках, щоб «почерпнути філософію життя», якої там більше, ніж може здатися на перший погляд. Тож ми мали добру нагоду відсвяткувати його повернення, смакуючи плоди рідної землі, над якими почаклували знатні майстри української кухні.

На вулицях Харкова ще подекуди лежав брудний і жовтий сніг. Сонце визирало рідко й іще рідше гріло. Вечір цього дня був п’янким і прохолодним. Після посиденьок у ресторанах, барах та пабах ми, попри те, що добряче вже підвищили градус у своєму організмі, пішли гуляти містом.

Із повними наплічниками невідомо звідки взятих речей ми дістались до набережної Лопані, знаменитої харківської річки, і почимчикували на невеликий місточок для автомобілів та людей, що виводить прямо на Полтавський Шлях.

Усім приїжджим поетам, – і не тільки тим, які в усе вірять, – я кажу, що коли стати навшпиньки на початку цієї вулиці, то неодмінно побачиш Полтаву. Звідси до неї рукою подати. Кажу, що вона, Полтава, ближча за горизонт, ще ближче, ніж бажання її побачити.