Олена Печорна - Кола на воді

– А син… Він є й нема його. Ось так.

– Не зрозумів.

– От і я не встиг. Зрозуміти не встиг, коли ми його втратили. Знаєш, Толю, мені тут думається. Як то кажуть: все життя, мов кінострічка, перед очима пробігає. Я, щоправда, такого кіна ще не дивився, але пригадав багато, ой багато! А не збагну, де схибив. Ми ж його любили, для нього – все. Покійниця моя, Оксанка, щодня молилася за сина, всім святим молилася. Ет!

Анатолій вперше бачив таким Степана Олексійовича.

– Ви так не хвилюйтесь. Вам не можна.

– А що можна? Я померти не боюсь. Знаєш, скільки років виглядаю ту, що з косою? Вже зачекався. До того ж, Оксанка моя там давно. Одинадцять вже рочків, як від мене половина залишилась на цьому світі, інша половина – там.

– Отак кохали?

– Чому кохав? Люблю і нині. Не навчився – не любити. Вона у війну мене пораненого в ліс затягла, подалі від німця. І було їй всього сімнадцять. Дівчинка, а здужала, сховала у землянці свого діда-лісника і виходила. Пам’ятаю очі, такі близькі-близькі, а в них ліс шумить, й над нами шумовиння віковічне, гойдаються, підпирають небо велетні, а на увесь світ – лиш стукіт двох сердець. Ось так. Відтоді мені серед дерев – що з нею поруч, от і ходжу до них, мов на побачення.

– Невже… таке буває?

– А яке таке? Звичайне. То – життя, синочку. У ньому різне. Діток ми так і не народили.

– А син же як?

Старий примружив очі, немов пригадував:

– Син… то син. Що не кров моя? А то все одно. Неважливо. Наш та й годі. Війна батьків по крові відібрала, а ми раз побачили і, знаєш… Відчули, що своє. Ти не дивись так. Діток Господь різними шляхами посилає, і всі вони – рідні. Митько моїм завжди буде, а що відрікся від нього, то не зміг інакше. Бо ж він… що ж… – голос затремтів.

– Заспокойтесь. Степане Олексійовичу, може, лікаря? Вам погано.

– А що хорошого, як син до матері не навернувся, коли та помирала. Скажи? Можна так, га? Бідолашна, день у день просила, щоб приїхав з-за кордону. Дурні, ми кістьми лягли, аби єдиний син зміг світу побачити. І що? Побачив. Залишився. Нічого. Нехай. Де ж іще знайде себе такий талант. Сумували, звісно, все сподівалися на зустріч, а тут хвороба. Заслабла Оксанка й так просила, щоб сина покликав, так благала – серце виверталося з грудей. А я все: зв’язку нема, так просто за кордон не додзвонитись. Не міг правди сказати. Вона вірила. До подиху останнього. Померла в літню ніч, таку тиху, що було чути, як спинилось серце… А Митько… ні сам не прилетів, ні онуків не пустив, бо переліт, бачте, занадто дорогий. Виходить, зекономив? Ось так і поховали. Я продав квартиру і все до копійчини переслав – хай тішиться. А сам… аби не сам, прилаштувався і живу… а це, бач, ніби і дожив вже, ще саму малість – й крапка.

– А чому?

– Хворобі на те байдуже. Чому? Бо приходить. Ось і до мене прив’язалася, геть чисто висушила. Та що я? Я вже за життя старіший, а молодим – за що? Їм же тільки жить та жить.

Струснув сивими вусами, а потім раптово прямо в очі:

– Тут є хвора дівчина… Вона… знає, що по той бік мовчання.

– Ви про що?

– Не скривдиш сироту?

– Кого?

Старий аж нахилився до його очей, немов збирався розшифрувати ієрогліф:

– Ні, бачу, що не скривдиш. А вона тобі допоможе.

– Мені? Щось загадками ви заговорили.

– Зрозумієш все. Ходімо.

– Куди?

– Куди-куди. Проведеш старого діда, а то ще вітром де знесе, що хворостину.

Доріжка привела до будівлі вже знайомої, навіть під ті самі вікна. Анатолій не втримався і навіть озирнувся, шукаючи очима фантом Звіра. Саме сюди Горицвіт приїздив щодня й просиджував годинами, завжди палив й чекав чогось, на що й не сподівався.

– Дивишся, синку? Мо’, який знайомий тут?

– Та ні…

– Тоді ходімо, обережніше. Нам по сходах аж на другий поверх.

– Другий?

– Ой, це зараз що до Місяця дійти, старому капцю. Допоможеш?

Сходи. Рука Степана Олексійовича спирається на його руку. Він і справді висох, самі кістки. А може, то життя виходить із вологою? Мучиться, напевно, а ні слова, тільки дихається важко. Забракло сил, спинились, постояли вже у коридорі – довжелезному. Вони в лікарнях всі такі, все одно що тунелі з одного світу в інший.

– Ось ніби і прийшли. Сьома палата. Утомився я. Постукай, тільки тихо, там дитина.

– Дитина? Степане Олексійовичу, щось я не збагну нічого. До кого ви привели?

– Кажу ж, що зрозумієш. Стукай.

Двері здались картонними, бо з-за них почувся голос, неначе його власниця стояла поряд. Ніжний. Таким лише співати колискові.