Христина Лукащук - Курва

Не хотілося цих міркувань тоді, у моєму віці, слухати. Навіть якщо це правда. Навіть якщо згодом ці слова згадуватиму і каятимуся. А тим паче перед тим, як я заміж зібралася. Ось коли вийду, стану як усі, отоді й зможу на такі теми пащекувати, ще й сама молодших залюбки повчатиму… Та в ту мить вирішила дідусеві за турботу подякувати і якомога непомітніше щезнути. У нього інсульт, прикутий до ліжка, не ходить.

– Ось на мене, старого, поглянь. Ти ж знаєш, що я хлоп був ого-го!

Він намагався стиснути правицю в кулак і потрясти нею в повітрі, щоб проілюструвати, яким він був козарлюгою. Рука кволо впала на простирадло і немічно лежала вздовж колись богатирського тіла. Настрій йому зіпсувався, і без усякої бравади й повчання закінчив він свою промову:

– Я сам таким був. Знаєш, дитинцю, скількох жінок я перепсував? Не одна голову через мене втратила і життя занапастила… А тепер що? Лежу спаралізований, і єдина твоя бабця з-під мене судно виносить, миє, порається, не гордує. А я їй скільки болю завдав… Слів таких нема, аби тую кривду описати…

Стою, дивлюся на цього чужого мені чоловіка (коли зчужів – не зауважила) і ловлю себе на тому, що жодної емоції в мене не викликає ні знечулене старече тіло, ні зізнання його, ні спогади. А от остання репліка, яка наздогнала мене біля дверей, таки зачепила. Зачепила і повисла на шиї мертвою хваткою, як в утопленика.

– І ще… Ти… ото… – не міг ніяк почати. – Ти заміж обов’язково вийди. А згодом роби, що захочеш: покинь, розлучися… Знаєш, як у народі кажуть: «Lepiej pani rozwódka, niz pani kurva». [5]

Мій Остап, із яким ми вибирали ділянку (куплену, до речі, на моє ім’я), їздили до архітектора, що проектував нам двоповерховий будиночок із терасою для гостей, вибирали штори, дитячу колиску, – раптом зник. Отак. Ні сіло ні впало – пропав. Телефон не відповідає, на роботі кажуть – не знають, що з ним, начебто лікарняний узяв, помешкання зачинене. Випарувався.

Тиждень я себе заспокоювала, переконувала, що все ще виправиться, і заручини, які минулого місяця відсвяткували, переростуть у велелюдне, масштабне щастя для всієї родини – моє весілля. Може, до батьків поїхав, може, не доведи Господи, хтось заслаб несподівано, може, хто з друзів потребував його допомоги… Поїхав, не встиг подзвонити, телефон розрядився, не до того було… Марно. З кожним прийдешнім днем розуміла, що все марно. Сподіватися марно, чекати марно, надіятися нема на що. І не помилилася. Рівно через півроку, коли основний біль ущух, коли потроху почала приходити до тями, випадково зустріла Остапового друга, з яким не раз їздили за місто.

– Привіт, – щиро зрадів він, але одразу похопився.

– Привіт, як життя?

Петро перший, кого зустріла з дня, коли пропав Остап. Мов окропом обдало. Усе, що зрослося, загоїлося, раптом заятрило, занило від нового болю. Не думала, що знову доведеться пережити той розпач, той синій відчай і подих безкінечної прірви, який манив-заманював своїм холодом і неосяжною глибиною.

– Та все начебто гаразд… – І заглядає на мене так, одним боком, як сорока в кістку. – А в тебе? Добре виглядаєш. Зачіску змінила?

– Ні, пофарбувала у світліший тон. Ти зауважив?

От не думала, що це комусь може впасти у вічі, особливо чоловікові. «Приємно», – з якимось жалем подумала я, і раптом спогади про спільні веселощі лягли мені на плечі, як опускаються різнобарвні кульки на якомусь святі. Тільки в тих кульках не повітря, а всі мої сподівання, надії, розбите кохання. Може, якби я хоч знала, де він, що з ним, то легше б це пережила…

Петро наче підслухав мої думки.

– А знаєш що? А давай вип’ємо кави! – начебто щиро.

Я розгублено обвела поглядом довкола. Ми стояли посеред супермаркету, в одному кутку якого готували каву. Чому ні? Наче й магазин, а наче й кав’ярня – жодних зобов’язань, жодних правил.

– Охоче, тим паче, що сьогодні я ще кави не пила… – Це була щира правда.

– Ну ти даєш! Це потрібно виправити. – Він тішився, бо розмова зав’язувалася сама собою. – Тобі яку?

– А будь-яку, – всміхнулася я.

Просто так. Без будь-якої причини. Петро не метушився, приніс каву, дві цукерки і, зручно вмостившись, приготувався уважно мене слухати.

– Ти начебто почала розповідати, що хочеш змінити роботу? – Знову глянув на мене, схиливши набік голову. Так мимоволі виказують щирий інтерес до співбесідника.

– Ні. Я такого не казала, але… подумаю над тим. Ти краще скажи, що з Остапом?