Христина Лукащук: Курва

Я боялася, що він зараз зірветься на рівні і, глянувши на годинник, втече, пославшись на важливу зустріч. Якнайменше – закине ногу на ногу і перехрестить руки на грудях, замкнувшись таким чином від мене. Але ні. Виявляється, погано я знаю чоловіків.

– Знаєш, я чекав, що ти мене про це спитаєш. Так-так, не роби таких круглих очей. Не так добре ти виглядаєш, як я тобі казав і як хотілося б.

– Хіба так можна? – Ледве вичавила із себе криву посмішку.

Геть не хотілося, аби бачив, як мені зле.

– Можна, можна, коли людина тобі не байдужа. – Зашарівся.

– А я тобі не байдужа? – байдуже.

– Не те щоб ти як жінка, ні. Ти не в моєму смаку. Але як людина ти мені подобаєшся і подобалася давно, – витримуючи паузи після кожного твердження.

– Справді? Хоч хтось валить мені всю правду, – іронізую я.

– Зачекай, не іронізуй. Буде ще тобі правда. Вся правда.

Якісь незрозумілі нотки обурення в його голосі. Петро, завжди такий спокійний і виважений, Петро, на якого завжди можна покластися, як невтомно повторював Остап, раптом обурюється…

Навіть якби я й хотіла щось спитати, хай би від того запитання залежало моє життя, я б не змогла вичавити із себе ні звуку. Слова застрягли мені в горлі. Я боялася почути щось таке, від чого не змогла б оговтатися.

Петро сам продовжив:

– Мені дуже дивно, що він тобі цього не сказав… Спочатку, коли ви тільки познайомилися – нехай. Мовчав, бо не знав, чи будуть ваші стосунки мати продовження. Але ніяк не второпаю, чому мовчав, коли купував ділянку під будинок, коли замовляв проект, коли… заручини.

Мені здавалося, що я перетворилася на заціпенілий соляний стовп. Здавалося, достатньо одного невластивого слова – і я розсиплюся, перетворюся на рівну гірку кришталево-білого порошку. Я забула дихати, розуміла: зараз почую те, через що моє серце розбите.

– Ти не знала, що в нього дружина і двоє маленьких дітей?

– Де? – Здається, він таки почув.

– На селі, вдома.

Далі я не знала, що запитувати і що ще мало для мене значення. Чи гарна його дружина? Чи має вищу освіту? Чи дуже малі діти? Хто? Хлопчики, дівчатка чи хлопчик і дівчинка? Любив її? Вона його?

– Ти знав?

– Усі знали.

Отакої. То як же це виходить? Я бавлюся в наречену, складаю плани на майбутнє, проектую будиночок своєї мрії, а навколо всі знають, що він одружений, і продовжують мовчати. То що ж це таке має бути?

– Як так? Чому ніхто не сказав? Чому ти не сказав?

– Чоловіча солідарність.

Матінко рідна, що ж це таке – та чоловіча солідарність?! Я знала, хто такі чоловіки, принаймні, досі я думала, що знаю. Знала, що таке солідарність, але це словосполучення після щойно почутого не знаходило місця в моїй голові.

– Ти впевнений, що саме це і є чоловічою солідарністю?

– Ні.

Здивовано дивлюся на нього і розумію, що Петро хвилюється чи не більше від мене. У нього ледь помітно тремтить голос, дрібно трусяться руки, коли невидющими очима роззирається навколо в пошуках знаку, що забороняє курити. Витягує з початої пачки цигарку, яку так і не підносить до рота, хоч знаку не видно. Крутить її в тонких штивних пальцях, ламає і, з тамованою злістю скришивши у стиснутому кулаку, висипає в чорну скляну попільничку.

– Через те сам і зачепив тебе. Я не вперше зустрічаю тебе в місті, але досі не насмілювався підійти. Не міг, і все. Не подумай, я з того не мучусь, мене не мучать жахіття, і твої особисті справи мене не обходять, але якось це не по-людськи було. З тобою.

– Навіщо тоді розповів?

– Вирішив, що ти повинна про це знати.

– І що тепер?

– Не знаю. Принаймні тепер ти маєш вибір.

– Спасибі.

– Та нема за що. Справді нема за що. Потрібно було тобі одразу розповісти, але, видно, так мало статись… – Він стояв уже вдягнутий і чекав, поки я застібну свою торбинку.

– Мабуть. Як він?

– Хто?

– Остап?

– Ти що, цілковита дурепа, чи це і є та любов, про яку в книжках пишуть?

– Мабуть, перше.

– Гаразд. Твій Остап…

Слово «твій» боляче різонуло слух, але я втрималася, бо вирішила почути все до кінця. Люди іноді вміють бути найстрашнішими мучителями для себе самих.

– Твій Остап кілька років тому приїхав до Львова з якогось села Волинської області. У нього не було нічого, крім обручки на пальці і шаленого бажання зробити кар’єру. Спочатку в нього наче й непогано виходило, але справи посувалися не так швидко, як він хотів. А тут ще й ти з’явилася. Як сніг на голову. Молода, амбітна, львівська. От він і втратив голову. Ще коли з тобою не познайомився, щотижня їздив до дружини та дітей, казав, дочекатися не може, поки купить квартиру у Львові, щоб забрати їх до себе.