Лікарі, звісно, просто так звичайних алкоголіків серед білого дня не приймають, для побачення з ними існує ціла процедура, тому Афанасій ще мав час і шанси переосмислити почуте і побачене та якось спланувати майбутнє. Одне він усвідомлював напевне – він порушив слово, яке дав пану Зривку, і тепер на їхні голови має впасти страшенне нещастя, бо дружина сто відсотків повідомить про його пригоду посланниці темних сил – злючій тещі, після чого йому одна дорога – на дурку. А на дурку він не хотів, бо там неввічливі санітари, погано годують і колють болючі уколи, після яких білочка буде видаватися легкою приємною галюцинацією. Тож треба було тікати звідси, тікати негайно, поки не загребли під білі рученьки, але після напруженої ночі Афанасій не мав сил і про всяк випадок ліг спати у ванній кімнаті, єдиній, яка замикалась у квартирі зсередини. Наснився йому візит до нарколога, який зовнішньо нагадував дядю Васю зі складу сантехніки: і манерою говорити, і жестами, і, зрозуміло, вусами. Тільки в ротяку йому влітали не рибинки в томатному соусі, а пігулки від похмілля – від нарколога разюче тхнуло перегаром.
– Ну що, – запитав лікар-дядя Вася, – поговоримо про щастя всіх людей на планеті Земля?
– А що про нього говорити, – не здивувався уві сні запитанню Афанасій. – Щастя є, його не може не бути.
– Є. Але як його залучити до всіх людей, привчити перебувати з нами в постійному еманаційному контакті?
При цих словах лікар попросив здивовану дружину покинути кабінет, а сам пересів з-за столу на диван поруч із Афанасієм.
– Ми ж знайомі, правда? – запитав він.
Афанасій невпевнено кивнув.
– Що я маю робити, лікарю? Я у відчаї, мене ніхто не розуміє. Мої близькі стали далекими, певне, найдальшими людьми на світі; мої колеги весь час кудись зникають, та і непевні вони люди; пан Зривко та його кар’єра недосяжні, бо я порушив слово, йому дане, а бути звичайним зеленим чоловічком на потіху п’яній публіці у пивних я не хочу. Навіть мій син, якого я так люблю, весь час запитує, чи не дурак я!
– Найголовніше, – відповів лікар, – нізащо не кидай пити. Це запорука успіху. Не піддавайся на провокації, бо прийдеться стати таким, як усі: ходити на роботу, щось робити вдома, розмовляти про політику, одним словом, нудна гидота. Тож якщо прийдеш до мене завтра на справжній прийом, з усім погоджуйся, кайся, обіцяй виправитись, під кінець бажано розплакатись. Це всіх розчулить.
– Окрім тещі!
– Темні сили, нічого не вдієш.
– А ви мене не засадите на дурку?
– Засаджу, бо не маю вибору – питання вирішене там, – нарколог махнув головою вгору.
– Лікарю, я не хочу на дурку!
– Не хочеш на дурку? Ніхто не хоче на дурку. Але як же нам бути? Давай-но зробимо так… – і лікар змовницьки нахилився до вуха Афанасія і щось зашепотів. І чим більше він шепотів, тим світлішали і світлішали їхні обличчя.
На ранок Афанасій прокинувся повний сил і оптимізму. Він відчував у собі забуту давно впевненість і радість – світлу, не каламутну радість нового життя. Він прийняв душ, поголився, надягнув білу сорочку, сірий із відблиском костюм і блакитну – аж било в очі вранішнім небом – краватку. У кухні він побачив тещу, вона сиділа, нахиливши низько голову у чорній хустці, до чашки з чаєм, наче на похороні та спідлоба дивилася на зятя. Дружина поралася біля плити і з весело з кимось гомоніла по мобільному телефону. «Здавати мене зібралися. Бач, як радіють», – подумав Афанасій. І вибухнув – підстрибнув, догори, майже до самої стелі, підкинувши руки, впав навприсядки, підскочив, страшно розмахуючи руками і викидаючи ноги в боки, високо їх задираючи. Це був його коронний номер колись у всіх місцевих кабаках – «танок смерті», виконувався імпровізаційно і з натхненням під будь-яку музику, як правило, смертельно п’яним. Афанасій завмер на мить, наче зірка, з розставленими руками і ногами, тричі крутнувся дзиґою, з гиком підскочив, колінами тричі торкнувшись вух, а потім різко завмер, як стовп, притиснувши міцно руки до тулуба, наче соромлячись, схиливши голову, наче очікуючи овацій і квітів, і тихо запитав: «Ну що?»
Поки дружина і особливо теща приходили до тями, збирали речі та кудись дзвонили, Афанасій пішов у сарай і мовчки попрощався з паном Зривком. Порожню пляшку він заховав під старий «Запорожець», який вже й забув, коли останній раз його керма торкалася рука хазяїна. «На пам’ять, – подумав Афанасій, – коли ще побачимось…» – витер сухою брудною ганчіркою пилюку з бокового люстерка, уважно роздивився там себе – чоло його перетинала тепер глибока зморшка; поправив червону краватку і, міцно стиснувши вила, почав чекати, вдивляючись крізь щілину у дверях у простір свого невеличкого двору.
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу