Люко Дашвар - Биті є. Макс

– Ти ж… не скривдиш каліки?

– Мамо, прошу! – скривився гидливо. Матері у вічі… Думок і сумнівів – годин на п’ять вдумливого монологу. Макс сказав би матері: ти… ти не сподівайся, що раз я твій син, то й розмірковую вашими з татом категоріями. Що житиму тим же безглуздям, що й ви! Я Дюк, мамо, і не моя провина у тому, що у мене геть нешляхетні батьки… Думаю, у тебе ще з’явиться привід пишатися… Не тільки тим, що ви з татом вклали у мене… Тим, чого досягну сам-один… А я стану… багатим і шанованим. У гості – запрошу. У власні плани – ні…

– До себе поїду, – тільки й зумів.

– Зараз, зараз, синку…

Пані Женя підхопилася моторно – ключі від синової квартири принесе, та й від автівки, а ще банківські картки – усе лишив, як біг хтозна-куди.

Лише кивнув. Дочекався, поки за матір’ю зачиняться двері, підвів на Дору очі.

– У мене працюватимеш! – вимовив чітко.

Дора так широко розкрила очі – вії сторчма. Захитала головою заперечливо – ні, ні.

– Не хочеш?

Завмерла. Кивнула обережно – так, не хочу.

– Чому?

Плечима знизала…

Макс рвучко підвівся, ухопив Дору за руку.

– Дурненька! Я тебе щасливою зроблю! – ляпнув те, чого і сам від себе не очікував. Усередині розцвіла ружа вселенського милосердя. На голові засяяла герцогська корона, біля столу скупчилися музики – осанна!

Видихнув шумно. Що утнув? Чергове безглуздя чи подвиг? Утонув у чорних Дориних очах. Знітився.

– Ти… у місті була? – ні сіло ні впало.

«Ні», – хитнулися чорні кучері.

– А сни бачиш?…

«Так», – хитнулися чорні кучері.

– А ти… сама звідки? – й не помічав, що й досі стискає Дорин зап’ясток.

Дора висмикнула руку, усміхнулася винувато, потяглася до кишеньки у фартуху. Дістала блокнотик і ручку. «Теребовля» – написала. Закивала – так, так, я з Теребовлі.

Де воно таке?

– Ти… повнолітня?

«19», – вивела у блокнотику.

Здивувався. Невже?!

– Київ покажу… – буркнув збуджено. – Хочеш? – додав. Про своє… Бо хотів і бажання ніяк не вщухало.

До повного щастя – один технологічний крок: забрати ключі і гайда. Із дівчиною. На «мазераті». До власної розкішної квартири на Хрещатику.

Пані Женя – як чула. Принесла ключі-картки, наказала Дорі збиратися і, поки дівча складало у теребовлянську торбу нехитрий крам, усе їла сина очима, бідкалася подумки: споганили дитину… Геть іншим повернувся. Та то… не біда. Головне – повернувся. А всьому іншому пані Женя раду дасть.

Недовго думала. Тільки-но Макс із Дорою від’їхали від дому – на «лексус» і до тата, старого Перепечая: що робити?!

Перепечай саме диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру, який при його зятеві Сердюкові іміджмейкером рахувався. Ромі – брись, доньку вислухав:

– І що за біда? Як і чпокне дівку пару разів, так та не проговориться.

– Тату, та коли ти вже зі своїми чпоканнями припиниш?! – розлютилася пані Женя. – У мене єдина дитина звихнулася, а тобі байдуже.

– Додому ж повернувся?

– Іншим повернувся. Ще більш гидливим. Як не в собі ото. Що робити?

– Вовку з Брюсселя виймай! – наказав Перепечай. – Хай до діла його прилаштовує. Бо оце тиняється без діла – дурне в голову і лізе.

За хвилину у далекому Брюсселі Максів впливовий тато Володимир Гнатович Сердюк притискав до вуха мобільний, шепотів роздратовано:

– Я зараз не можу говорити… Засідання…

– Вово, мать твою! Заткнися і слухай! – гаркнула пані Женя, передала телефон татові.

Старий Перепечай сформулював ще більше лаконічно:

– Щоби завтра у Києві був!

– І коли ж ти вже подохнеш, сволото! – патетично вигукнув Володимир Гнатович Сердюк після того, як відключив мобільний. Та не забарився. За два дні приземлився у Борисполі.

Макс зустрів тата у власних апартаментах на Хрещатику. «Мені б з отакого стартувати!» – роздратовано констатував Сердюк-старший, міряючи кроками синову приватну власність вартістю близько 2 мільйонів баксюків, що в неї ще добра напхано на аналогічну суму – від ексклюзивних меблів і сучасної електроніки до німецьких бронзових кранів у ретро-стилі і середземноморської майоліки у ванній кімнаті. Згадав, як, аби видряпатися наверх, вигідно одружився з дебелою донькою комуністичного ватажка Перепечая, як усе життя – й досі! – пригинався під його важким поглядом. Шкода, Макс не має змоги порівняти його початки зі своїми. Зваженішим би був… Плекав би своє… дерево. Визирнув у вікно – грудень сніжить. Треба якось вибиратися до того Брюсселя…

– А що, синку… До справ?