Люко Дашвар - Биті є. Макс

Простирадло падає. Божевільна Скачко переступає через нього, йде зі спальні – нага, прекрасна. Крізь розчинені двері Макс бачить – перетинає вітальню, суне далі.

– Паскудство, – підхоплюється. Біжить слідом.

– Продане! Загорни її в щось! Додому відвези.

– Куди? – ніяк не втямить Продан.

– На Пушкінську…

– Голу?

– Ти глухий?

Продан біжить за Юлею, на ходу зриває мереживну скатертину з журнального столика, накидає на дівчину, як сачок на метелика. Підхоплює, зникає…

Макс супиться роздратовано, йде за ними, наче зупиниться на мить – впаде. Виходить з під’їзду – від будинку вже від’їжджає «кубик» Продана. Крізь затемнене скло – нічого не видно. Макс суне до білої «ауді». Що залишилося? Тільки стіл і автівка? Заводить двигун. Кадуцей… Мільйони білих столів, тисячі білих «ауді».

Автівка мчить метушливими вулицями. На Пушкінській уже не видно «кубика» Продана. Швидкий.

Макс залишає «ауді» під пахучою липою, пішки суне в бік Майдану, хоча навряд розуміє, що йде саме туди. Перед очима не тротуари, дерева, люди, автівки… Порожній білий простір – до біса гармонійний і байдужий. Веде, важко схибити.

«Маячня, маячня… – б’ється. – Помиляєшся, мамо. Я не брешу не тільки людям. І собі! Які сумніви? Не у грошах справа… Завжди знав: я – прекрасна людина. Я зроблю твої останні дні, мамо, затишними і щасливими. Завтра ж відшукаю Нані… Одружуся з нею ще до кінця цього року. І залишу наступного дня після твоєї смерті. Щоб покидьку Макарову стало дуже… дуже боляче. А Скачко… Ну, що Скачко… Дюка не залишають. Тільки зраджують».

Схаменувся – де це він? Андріївська церква хрестом у небо. Зіщулився, наче Бог його думки стенографував, а тепер перечитує, головою хитає – отак, значить?…

– Отак… – пробурмотів.

Знітився, наче тієї ж миті мав би продемонструвати Богові добре діло. Нахилився, підняв камінь з розхитаної бруківки… Уклав рівно.

– Мені вірити можна! – виправдався переконано. – А іншим – ні!

Закляк…Чому він повірив ворожці, що мама помре?! Чому?!

Розлютився, віджбурнув камінь ногою. Пішов узвозом долу, черевиків не жалів – бив і бив те каміння, розліталося. Паскудство! Доки ниці плюватимуть у душу?!

– Уб’ю! Уб’ю! – скреготів зубами, погрожував не ворожці – цілому світові.

Зупинився – ноги в кров. Роззирнувся: ніхто, крім Бога, розпачу не бачить?! Під пам’ятником Булгакову сидів Макаров. Макс задихнувся, почервонів, у скронях гуде: «Уб’ю! Уб’ю!» Похапцем дістав мобільний.

– Продане, – прошепотів нервово. – Я на Андріївському… Під’їдь.

Відімкнув зв’язок. Буцнув камінь – скривився від болю. Утамував несподіваний тваринний страх і пішов. До Макарова.