Люко Дашвар - Биті є. Макс

– Ви… – мовив тоскно. – Чому тут?

– Тут хлопця мого вбили… Звірі.

– Їх не знайшли?

– Ні… Та вони тут… Щодня проїжджають повз мене… Думають, що врятовані. Що їх ніхто не бачить…

Скельце лягло у сіре, серце застукало: спало-спало собі, а тут прокинулося. Роззирався, наче з неба стирчить невидимий мікроскоп, він під ним – мошка. «Годі», – зупиняв себе, та знову і знову дивився в небо. Юля насторожилася, забула про якорі, розкрила обійми:

– Максе… Що з тобою?

– Нормально… – відповідав замість Макса Дон.

– Може, поїдемо кудись? – пропонувала.

– Краще пожити, – відповідав замість Макса волоцюжка Ботва.

– Ну, що ти таке говориш? – лякалася. – Поїдемо завтра ж!

– Нащо мчати? Це ж наш час… Він пролітає… Ми навіть не встигаємо… – шепотіла замість Макса Люба.

Юля огортала Макса чуттєвою ніжністю, здавався, припадав до русявої красуні, усміхався без слів. Чисто, як Дора…

Пручався омані, кричав собі подумки: «І що?!» Та минуле ставало реальністю, затьмарювало день нинішній, і те божевілля тяглося б вічно, якби не кадуцей. Перепечаєве майно настійливо кликало Макса: охороняй гроші, бо розвіються! Мотнувся в Росію, на Далекому Сході помідорів об’ївся, вбивав серце справами і, коли повернувся – спокійний, холодний, як лід, – поїхав на Костьольну. Було у Макса питаннячко до Єви-Марії.

У задушливій кімнаті стара ворожка обтирала лице вогким рушником.

– Не приймаємо! – жіночка у чорному заступила Максові шлях. – Єва-Марія відпочиває.

– Від чого? Від брехні?! – відсунув жінку, нахабно всівся навпроти ворожки.

– А… Ти… – Єва-Марія глянула на Макса прискіпливо.

– Нащо ви людям брешете?! Вас же Бог бачить! – сказав холодно. – Вас! Бачить! Бог! Щомиті! Не боїтеся?

Єва-Марія захитала головою заперечливо: «Ні».

– Не боюся, – незворушна. – Знаю, кому правди не треба.

– Е ні! Не грайтеся! Правда всім потрібна. А от брехня… Нащо напатякали, що мені Нані Новаковська – доля?! Яка у тому користь?

– І прикрощів ніяких. Не склалося ж, правда? Та й помилятися можу. Жива людина…

– Краще збирайте свої манатки і дуйте куди подалі, поки вашими одкровеннями не зацікавилися відповідні органи. Бо я допоможу!

Підвівся, зиркнув на Єву-Марію шулікою, пішов до дверей.

– На все добре! І запам’ятайте. Немає такої правди, яку людині знати не треба!

– І тобі? – почув у спину.

Озирнувся.

– А про мене, дивлюся, геть усе знаєте! – усміхнувся недобре. – Ну?! Приголомште наостанок!

– Мати твоя…

– Що? – скривився.

– Помре, – сказала Єва-Марія. – До кінця цього року.

…Ні.

Кляте слово. Хоч як не затуляй його іншими – мовляв, збрехала, придумала… Лізе наверх, паралізує думки, м’язи, серце. У голові порожньо. Тільки страх. Ні… З калюжі в дитинстві мама його… І потім… завжди… Ні!

За довгу, як життя, хвилину виринає перший істеричний порив – фігня! За годину домовиться з найкращими клініками світу, за день маму вже почнуть обстежувати найкращі спеціалісти, за тиждень знатиме точний діагноз і віддалені перспективи. Мозок реагує холодним фактом: перспективи відомі. До кінця цього року…

А у нас що? Липень? Є півроку?

«Півроку маму не бачив», – усвідомлює, вражається.

Хапає мобільний. Ні! Поїде.

Не їде. Страшно. Дивитися в очі і знати, що за півроку…

Суне пішки. Сичить Продану – геть!

Майдан, Бессарабка, до Ради. Повз «Арсенальну» і Лавру до Царського Села. Сонце переводить сили на воду, всередині тремтить відчайдушний гнів: будь ти проклята, паскудна ворожко! Хто тебе за язика тягнув?! Як тепер із цим жити? Дідо… Дідо був мудрим. Потурбувався, аби інші не відчували себе безпорадними і безсилими. А Макс… Що він може? І що повинен робити?

«Хай би двері відчинив тато», – просить. Замок клацає. На порозі мати. Ніби така, як завжди.

– Проходь, – кидає байдуже.

– Чому пахне ліками? – питає, голосу свого не чує.

– Тато захворів, якщо тобі цікаво, – відповідає пані Женя ворожо. – А ти тут задля чого?! Якщо знову нам нерви мотати, то краще вже йди собі.

– Скучив, – шепоче сумирно.

Відводить погляд, йде за матір’ю до вітальні. Володимир Гнатович лежить на дивані перед ввімкненим телевізором.

– Як ти, тату?

Батько не відповідає. Супиться, відводить погляд.

Макс безпорадно озирається до матері: допоможи! І сам не витримує. Очі долу. Обережно опускається в крісло, ніби тут геть усе потрібно робити вкрай передбачливо.

Пані Женя демонстративно всідається поряд із чоловіком.