Люко Дашвар - Биті є. Макс

Заплющувала очі – річка, річка… Хай несе, як Дора шляхів не бачить. Уява малювала ласкаву чисту воду з мільйонами веселих бульбашок. Підхоплювала Дору, лоскотала, аж гиги на видиху. «Файно», – думала. Лежала на постелі, як на тихій воді – гойдалася… Лікарі обережно торкалися Дориного плеча, вона виринала з води, розплющувала очі… Та раз ніхто не торкнувся, а Дора раптом захвилювалася. І вода – наче збурилася.

Розплющила очі і побачила Данка. Стояв, як той телепень, коло ліжка, кліпав очима, наче віри не йняв – Дора?…

Не усвідомлювала, що робить. Ухопилася за ковдру – до живота відсунула, ноги зігнула, ними ту ковдру геть. Вчепилася у ліжко, зіп’ялася на ньому – тонка-прозора, лікарняна сорочка дзвіночком, ніжки з-під неї язичком… Дивилася, очей не зводила. Сльози просилися.

Данко дивився у нереальні чорні очі, лякався – Доро… Чому ти не посміхаєшся? Знітився, брови зсунув, подався до Дори, підхопив на руки незграбно однією здоровою, другою загіпсованою.

– Доро… – прошепотів.

Прокашлявся і раптом сказав спокійно і зважено, наче мужик. Наче сто років прожив, мудрий, серйозний, міцний, не збити.

– Додому підемо.

По подвір’ю – вітер. Сніг казиться, холод калюжі склить. Данко йшов напростець – по асфальту, траві, сухому листю. Тонкий светр на голому тілі. Притискав до себе Дору – тільки й додумався обгорнути вовняною ковдрою.

– Я знав… – бурмотів невтримно-радісно. – Рік тому все з ковдри недарма починалося…

І було це до біса красиво, аж поки перед Данком посередині лікарняного двору не виникла захекана, обурена Міла. Заступила шлях, руки в боки.

– Повертай! – крикнула. – Біля порогу… «швидка»… чекає… Довезе… Тільки адресу водію скажи!

Все для єдиного глядача! Крісло посеред порожнього простору, десять метрів до сцени – не пропустити й нюансу забави. Театральний бінокль, якщо й того замало. Завіс немає – терплячий майданчик чекає на появу персонажів. Декорації? Ніяких – тільки гола правда життя.

В останній день осені Макс стояв біля вікна у кабінеті слідчого Генеральної прокуратури, дивився на акуратну споруду «Есфірі», яка звідси – як на долоні, та почувався саме так – єдиним і всемогутнім глядачем, заради задоволення якого на порозі фабрики товклися міцні чоловіки з написом «Сігма» на камуфляжних куртках. У Перепечаєвих хоромах русява Юля збирала валізу, хоч Макс і пропонував їхати з порожніми руками: усе, що заманеться чи знадобиться, куплять у Детройті. Чонган, Нью-Йорк, до Флориди, через Париж і Прованс у Москву, бо там справи… Й не згадає, як марнував оцей час тільки заради того, аби на власні очі пересвідчитися – розчавив покидька.

Зиркнув на хазяїна кабінету – слідчий терпляче вошкався із документами, намагався не заважати візитеру: третій день поспіль виглядав щось із вікна. «Продан – не Ганна Іванівна. Продан може все! – подумав задоволено. – Навіть організувати спостережний пункт у Генпрокуратурі… Умів дід персонал добирати…»

Від діда перепали не тільки капітали, але й чітко налагоджене домашнє господарство, в якому було все: кухарі, покоївки, охорона, секретарі, медики, водії, масажисти, темні і світлі сили, що виникали у разі потреби, вирішуючи будь-які питання. Те саме й у бізнесі. Перший зверхній легковажний погляд на спадок Перепечая виявляв хаос величезного, запущеного скотного двору, де коні-свині-гуси-кури метушилися безпорадно, лякаючи одне одного. Та більш детальний аналіз констатував чітко відокремлені напрямки діяльності – за кожний відповідав професійний топ-менеджмент без слов’янської крові. Все більше австріяки та німці. І тільки томати на Далекому Сході вирощували корейці.

Відволікся… Без гостинця до Чонгана їде. Може, подарувати йому мільйон?! Просто мільйон. Ну, повинен же колись і Дюк китайця трахнути!

Усміхнувся і… закляк – до фабрики сунув Макаров.

Макс багато разів намагався уявити, які відчуття сколихнуться-збуряться-вибухнуть, коли він побачить виродка. Гнів ярий, радість, тваринне збудження заполоняли душу, варто було лише згадати, – воля є, дочекається.

Вдивився у самотню чоловічу фігуру, що рухалася до «Есфірі», і раптом відчув неконтрольований моторошний страх. Смикнувся – дідько! Нащо він тут?! Цей слідчий… Він же не пиріжки ліпить. Здогадається…

Закляк. І бігти геть – нелогічно. «Треба… вигадати щось. Треба…» – билося. Втупився у вікно. Макаров уже розмовляв з «сігмівцями»… Цікавість задушила страх. Дивитися… Дивитися… Покараний! За все! За Любу! За Нані, яку встиг перехопити, і тому тепер Нані не потрібна Дюкові. Не користується… використаним. Макаров сіпнувся і кинувся на міцного, як дуб, чоловіка. «Він божевільний! Божевільний…» – вразився Макс. За мить біля «Есфірі» з’явилася міліція, скрутила покидька і… все!