Люко Дашвар - Биті є. Макс

Один, два, три, чотири, п’ять… Макс рахував кроки до власної кімнати. У дванадцять років, якраз перед від’їздом до Санкт-Галлена, їх ставало рівно п’ятдесят…Двадцять чотири, двадцять п’ять. Виріс. Кроки ширші. Тридцять вісім… Ромашка? А-а-а… Покинь мене! Вилети з моєї голови! На мітлі чи на крилах янгольських – однаково! Геть! Не кади ромашкою, як піп у церкві, не лишай слідів на моєму тілі. Запізно… Певно, я ненавиджу тебе уже… Сорок…

– Сорок… – уголос. Став у дверях власної кімнати.

Біля ліжка спиною до Макса – невисоке худе дівчисько поправляє невагому печворкову ковдру. Не озирнулося. Тільки й видно Максові, що чорні кучері до плечей і худі, як сірнички, ніжки з-під сірої до колін спідниці.

– Доброго вечора… – голосніше.

Дівча не озвалося. Вошкалося – усе ту постіль поправляло.

– Дора глухоніма, – пані Женя за спиною.

– Що? – та такі жалі, ніби сам оглух і занімів.

– Глухоніма, – повторила мати. – Вже місяць, як при мені. Тато мій… Дідусь твій порадив. Сказав, добра справа. Візьми калічку до роботи. Зарахується…

– Навіщо ж глухоніму? – захрип раптом. Зніяковів. Незручно… Що вуха чують, язик балабонить…

– А досить уже з нас балакучих, – несподівано ворожо і гірко відповіла пані Женя.

Дора озирнулася, побачила хазяйку із сином, усміхнулася наївно й беззахисно – так тільки скривджені долею й уміють. Застигла біля постелі – чорні кучері не дрібні, великі локони, шкіра надто бліда – порцеляна, очі чорні вологі – нереальні, як всесвіт… Одрі… Хепберн… Одрі… Така ж тендітна і граціозна, тільки на зріст – метр у капцях. Скільки їй років? На вигляд не більше п’ятнадцяти.

Макс знітився ще більше, кивнув дівчині, пробурмотів:

– Добрий вечір… Я – Макс.

– Макс! – чітко вимовила пані Женя, вказала на сина.

Дора кивнула усе з тою ж посмішкою на вустах. Пальці закружляли – Д. О. Р. А… Вуста повторювали беззвучно – Дора… Пішла до пані Жені, вказала тонким пальчиком на двері – мовляв, можу йти?

– Відпочивай, – усе так же чітко вимовила пані Женя і, коли Дора покинула кімнату, врешті наважилася обійняти сина, цьомнула у щоку.

– І ти відпочивай, синочку. Добраніч, любий.

– Добраніч, мамо… – прошепотів Макс.

Заприсягся б – не спав. Упав на шовкові простирадла, хмикнув спустошено – забуті відчуття! Світла не вимикав. Не хотів. Дивився у білу стелю – чистий аркуш? Хто заповнювати візьметься? Сам? Мама? Тато?… Насупився, ніяк не міг здихатися відчуття невловимої відрази, що супроводжувало увесь шлях до батьківського дому, і тут… Надто легко повернувся?… Маячня! Хто б дорікнув, Макс би відрізав: а ви спробуйте!

– Нігті б відполірувати…

Здивувався. Він про важливе, а в голову – сміття. Нігті? Чому ні? Час і нігтям повернути колишню бездоганність. Не відволіче… При цьому цілком можна думати про важливе. Хай би мама зранку запросила манікюрницю з салону, що вона полірує нігті оксамитовою серветкою до блиску. А може, Дора навчена? Дора… Ніколи, бідаха, не прошепоче: «Ти у мене перший…» Калічка. Певно, давно й з усіма… Навіщо в домі порочна? Очі, як у Одрі. Гукнути… Хай сяде навпроти ліжка. Дивитися у чорну безодню. Запитати: «Ти уже пізнала плотську любов?» І прочитати відповідь по сполоханих очах. А чи просто… перевірити.

Збудився: п’ять місяців целібату! Так припекло, хоч шльондру з довідкою про здоров’я викликай. Чим загасити несподіване жадання?… Припіднявся на ліжку й остовпів…

– Люба?…

Вона сиділа у кріслі навпроти. Отака, як завжди: руді коси до пупа, біла спідниця до п’ят. Та неспокійно – крутилася.

– Голки… – виймала з крісла гострі голки, кидала на підлогу.

– Люба? – прилип до постелі.

Усміхнулася винувато, учепилася однією рукою в довгі руді коси, смикнула щосили – так у руці й лишилися. А на голові – чорні кучері до плечей. І очі – наче день згасає: темнішали катастрофічно й невідворотно до чорного. Роззирнулася… Жбурнула руді коси на підлогу, заходилася чорні кучері причепурювати.

– Так краще?

Макс дивився й віри не йняв.

– Люба… – як отой телепень, усе «Люба, Люба», а що далі – хоч убий – не лізе на язик, бо ж… померла. Потонула… Гоцик казав… І мала б… лишитися там… На Костянтинівській…

– Потонула? Хіба? Ти ж не віриш… – читала його думки.

Підхопилася з крісла, по голках… Боса. Й не зойкнула. Нахилилася до сидіння, провела по ньому долонькою – на блідо-кофейній оббивці лишилися червоні плямки.

– Кров, – зітхнула. – От біда…