Люко Дашвар - На запах м’яса

– Геть хвора.

Погнала моторошні думки, спробувала уявити сонце, – не те пекуче, що випалює до кісток, – життєдайне, лагідне. Краєчки вуст потяглися до вух, наче хто за нитки смикнув, та усмішки не вийшло: холодно, мамо! Не тільки вуста – кістки зледеніли. Всмерть.

Злякалася. На ноги. Зуби цокотять. Ввалилася в хату. Де ж ті кляті ключі? Скоріш замкнутися, щоби ніхто… Наштовхнулася животом на кут стола – аж попливло перед очима. Хитнулася – як же боляче! – завалилася на голий дерев’яний тапчан у чобітках, джинсах, светрі, пуховику, шалику. Рюкзак до живота. Вовняну шапку на ніс. На… – зуби цокотять – на-що… питала Галю про електрику? Сірників би краще попросила. Підпалити халабуду. Те… Те-пло було б. Те-мінь. Те… У голові паморочиться. Те-пер… помру?

Під вікном сніг у відповідь – рип… Е-е-е… Скоро ж ти, бабо-смерть. Уже й пришкадибала? Те… Те-пер?

– Є хто?… – почула тихий голос.

Що?! І питає?… А як мовчати-причаїтися? Пройде повз холодну сіру хату, посуне іншу здобич шукати?… Те… те-пер тихо, Гілко! Вмри, аби смерть оминула…

– Є хто?! – двері розчахуються, підлога скавучить.

Майка витріщає очі, намагається вихопити із суцільної темряви рухомі обриси. Марно.

– Хто тут?… – шепоче ледь чутно.

У темряві спалахує вогник сірника. Полум’я вихоплює худенькі жіночі руки – одна тримає сірник, друга підносить до нього білу свічу. Хата наповнюється м’яким миготливим світлом.

– Хто ви?… – Майка ледь ворушить вустами, вдивляється у скорботне жіноче лице – таке в Богородиці на іконі в куті.

Жінка тоскно хитає головою – ой, не брехала поштарка Галя. Недарма грюкала у хвіртку, кричала знадвору:

– Уляно! Там у Реп’яховій хаті дівча завелося. Геть дурне. Як до себе не забереш, до ранку задубне.

– Ходімо, – тільки й мовила.

Святий ти вечоре…

Де ті молитви? Дванадцятьом би апостолам і людям грішним куті, пирогів, борщу пісного, вареничків, вушок із грибами… Голубців би, оселедця, квасольки колоченої, гороху з капустою, рибки смаженої, пампухів з узваром… Немає? Онде чай парує, вишневими гілочками пахне, хлібина немагазинної форми, з банки квашені помідорки світлофорами – червоний, жовтий, зелений… Їсти? Шлунок змерз і вмер – ніяких жадань. Тіло чуже, млосне. Майка спантеличено кліпає повіками, спостерігає за рухами немолодої худорлявої ґаздині: всадила гостю на лаву, скидає чорну дублянку, хустину та все зиркає на дівча, наче те зараз і звалиться.

– Уляна я. А ти?…

Майка мовчить.

– Пий… – У жінки тихий голос. Простягає чашку з чаєм, притримує її, ніби Майці не втримати. – Може, пуховичка скинеш?

Ні! Майка розуміє – тут тепло. Онде на столі миготить свіча, біля печі березові дрова купкою, ґаздиня лишилася в самій лише футболці і спортивних штанях…

Ні! Шалика до шиї. Усередині ще ворожить зима, шкребе по кістках, викручує м’язи. Холодно. Майка намагається вимовити те єдине важливе цієї миті слово виразно й голосно, та зуби цокотять об чашку – хо… хо…

Уляна підхоплює дівча під пахви, тягне до печі.

– Ходімо, ходімо. На печі зігрієшся. Залізеш?

Хтозна. Майка залазить на табурет, з нього шкребеться на гарячу ватяну ковдру, розстелену на печі. У чобітках, пуховику, шапці. Сил нема. От зараз засне і відлетить на небеса. Замість небес – біла потріскана стеля. Майка повертає голову вбік, наштовхується поглядом на сухі груші. Лякається: засну і провалюся в піч. І згорю. Повіки склепляються, дурні думки стають реальністю – провалюється в гарячу, розпечену чорноту і відрубається без сновидінь. Спи, дитино… Святий вечір… Онде перша зірка крізь хмари пробилася.

Уляна так і не заснула.

Мостилася-мостилася, прислухалася до тихих Майчиних схлипів, – тривожно спала, крутилася на печі, – врешті плюнула на дурне діло, підхопилася… А ніч. До роботи не візьмешся. Хіба що кашу в печі запекти, щоби на ранок гості сніданок був. Поставила горщик у піч, сіла біля столу, люстерко перед собою поставила – вдивлялася у власне відображення, наче б у ту різдвяну ніч знову дівкою стала: от зараз побачить судженого.

– Геть стара…

Серце в сльози: хіба?! Сорок рочків тільки восени стане.

Плечі розправила, чорняве волосся рукою розворушила та все в очі собі, в очі: стара?… Сумна! Забула всміхатися, а воно, як усміхнутися, враз молодшаєш.

Так і не усміхнулася. Люстерко відсунула. Пусте! Лишень час задарма гаяти. Хіба взяти парафіну зі старих свічок, витопити нові та не спішити, щоби вийшли довгими, рівними?