Мішель Уельбек - Платформа

Вісімнадцятого грудня голі і знівечені трупи двох людей були викинуті з вантажівки посеред центральної площі міста. Дівчина була закидана камінням, над нею жорстоко познущалися; шкіра всюди була повністю пошкоджена, а тіло являло собою єдиний набряк. Німцю перерізали горло і кастрували, його член та яєчка були всунуті йому в рот. Цього разу німецька преса клюнула і поширила цю інформацію; з’явилось навіть декілька статей у Франції. Газети вирішили не публікувати фотографій жертв, але вони дуже швидко стали доступними в Інтернеті. Щодня Жан-Ів телефонував до «ТІЛ»: поки що ситуація не стала більш тривожною, дуже мало людей скасували свої поїздки, інші продовжували виношувати свої плани на відпочинок Тайський прем’єр-міністр повсюди виступав, заспокоюючи громадськість: сподіваємось, йдеться про окремий випадок, усі досі відомі терористичні рухи покінчили з викраденнями та вбивствами.

Проте щойно ми прибули до Бангкока, я відразу відчув деяку напругу, особливо в районі Сухумвіт, де мешкала більшість туристів із Середнього Сходу, передусім з Туреччини та Єгипту, але були туристи з набагато суворіших мусульманських країн, таких як Саудівська Аравія чи Пакистан. Коли група туристів йшла вулицею, я відчував, як вороже дивляться на неї люди. На вході багатьох нічних барів з дівчатами на виклик я побачив таблички «NO MUSLIMS HERE» [74] Мусульманам вхід заборонено (англ.). (Прим. пер) ; хазяїн бару в Патпонгу навіть доповнив своє послання, дописавши: «We respect your Muslim faith: we don't want you to drink whisky and enjoy Thai girls» [75] «Ми поважаємо вашу мусульманську релігію: ми не хочемо, щоб ви пили віскі та насолоджувалися тайськими дівчатами» (англ). (Прим. пер) . Проте ці бідолахи були тут ні при чому. Більше того, було зрозуміло, що у разі будь-якої агресії вони стануть першими жертвами. Під час своєї першої подорожі до Таїланду я був здивований, коли побачив багатьох вихідців з арабських країн. Вони приїхали з тих же самих причин, що і туристи із Заходу, здавалося навіть, що вони ще з більшою енергією кидалися у вихор нових можливостей. Часто-густо в барах готелів вже о десятій ранку можна було зустріти їх за пляшкою віскі. Вони першими приходили до відкриття масажних салонів. Схоже, відчуваючи свою провину перед ісламськими законами, вони завжди були дуже ввічливими та обхідливими.

Бангкок, як і раніше, був таким же гамірливим і брудним. Дихати тут було дуже важко. Тепер він мені вже не так подобався. У Жан-Іва були заплановані дві-три зустрічі з банкірами… Чи в міністерстві… Я не досить уважно відслідковував його контакти. Через два дні він повідомив нам, що його зустрічі були дуже плідними: місцева влада виявилася покладистою. Вони готові на все заради щонайменших західних інвестицій. Уже протягом кількох років Таїланд не може вийти з глибокої кризи, біржове котирування акцій та місцева валюта падали в ціні, державний борг становив сімдесят відсотків внутрішнього валового продукту. «Вони так глибоко сидять у лайні, що навіть корупція тут зникла, — повідомив нам Жан-Ів. — Звісно, мені довелося підкинути їм трохи грошенят, але зовсім трішечки. Це ніщо порівняно з тим, що було п’ять років тому».

Вранці тридцять першого грудня ми сіли в літак до Крабі. Вийшовши з автобуса, я зіткнувся з Ліонелем, який прилетів сюди напередодні. Він сказав, що дуже радий мене бачити; з превеликим зусиллям я зміг зупинити потік його вдячностей. Але, підійшовши до свого бунгало, я теж був уражений красою пейзажу. Пляж був величезний та чистий, пісок тонкий, наче пудра. За кілька десятків метрів океан мінився під сонцем: він змінював свої кольори від лазурного до бірюзового, від бірюзового до смарагдового. Величезні вапнякові скелі випиналися з води до самого горизонту, зникаючи в далечині і надаючи бухті нереального космічного розмаху.

— Саме тут знімали фільм «Пляж»? — запитала мене Валері.

— Ні, здається у Кох Пхі-Пхі, але я не бачив цього фільму.

За її словами, я небагато втратив: крім пейзажів, у фільмі немає нічого цікавого. Я невиразно пам’ятав твір, у якому кілька туристів шукали незайманий острів. Єдиним їхнім путівником була карта, яку намалював старий бродяга перед тим, як учинити самогубство в готелі Кхао Сен Роуд. Спочатку вони пішли в надто переповнений туристами Кох Самуї, а вже звідти дісталися до найближчого острова, хоча й там виявилося занадто людно. Зрештою, підкупивши якогось моряка, їм пощастило висадитися на тепер уже їхній острів, розташований у мальовничому природному заповіднику, завдяки чому він і був у принципі недосяжний. Саме тоді і почалися проблеми. У першій главі твору дуже добре розповідається про прокляття туриста, який поринає в нестримні пошуки «нетуристичних» місць, єдина присутність якого спричиняє їх дискредитацію. Він просувається уперед, але реалізація проекту дедалі більше позбавляється сенсу. «Така безнадійна ситуація, схожа на ту, коли людина намагається втекти від власної тіні, дуже добре відома в туристичних колах, — пояснила мені Валері. — Мовою соціологів це називається «парадоксом подвійного зв'язку».