Ада Самарка: Смак заборони

Уся моя сутність здригалася й гримотіла в ті страшні моменти, коли м’яким вкрадливим голоском втовкмачували мені ідею моєї жіночої статі.

У тому ж віці в мене раптом закучерявилось волосся, тож я почувалася безглуздою довгоногою Мальвіною, ніжною і тендітною, — хоча в душі була загартованим, брутальним і незворушним матросом.

У травні 1993 року, після тривалої ангіни, в мене почалися місячні. Я вже була отроком освіченим, маючи за плечима «написані з тонким гумором» і «легкі для читання» вирізки з газети «Сім’я», книжку, презентовану на моє 11-річчя, за назвою «Дівчинка стає дорослою» і трофеєм особливо коштовним (як, втім, і небезпечним), одного разу виявленим у батьківській шухляді й ретельно переховуваним — від мене (хі-хі!)… Урешті-решт ми з мамою мирно з’ясували стосунки. Вона запитала, чи зрозуміла я з цього складного порнографічно-графоманського надбання бодай слово. Я зізналася, що, загалом, ні.

Ні, не бридко, та й у тих невиразних обрисах, що їх я все-таки змогла розрізнити в словесній каламуті, я не побачила нічого такого, що шокувало б. Хіба що лесибанки, чи як їх там…

Мені дуже делікатно пояснили, що подібну літературу навряд чи є сенс забороняти взагалі, але я ще замало знаю, щоб бути здатною до правильного сприйняття, і моя сьогоднішня оцінка деяких е-е-е… м-м-м… дій може фатальним чином зіпсувати відповідне сприйняття цих речей завтра. Я погодилася. Тема сексу залишалася чимось надто дрімучим навіть для мене, і я вирішила віддати всю увагу літературній творчості. У січні 1993 зав’язалася моя перша серйозна сага про «космічних прибульців і методи боротьби з ними». Це було набагато цікавіше за легендарний кінесівський «Шлюб під мікроскопом» (який, до слова, так і не був прочитаний мною до кінця).

Пляж радісно гомонів і ворушився рожевими тілесами, що спливали салом. Усе як завше, коли заїзд із прилеглих областей трохи розхитує приморську романтику своїм провінційним подихом. Але було весело.

Це була класична ілюстрація до вислову «громадяни СРСР мають право на відпочинок». Простакуваті профспілковики та новоспечені підприємці активно й діловито відпочивали, різалися в карти під тріскотіння накритого рушником радіоприймача, а поруч гладка мати сімейства витягала з картатої сумки харчові термоси з котлетами й каструлю з картоплею в мундирах.

Торішнього Сашка (і його морської капусти) на звичному місці не було. І бути не могло — там, де рік тому стояли лежаки «для співробітників», було порожньо й сонце, глузуючи, заливало цей сірий простір, адже від тенту залишився тільки металевий каркас, іржавий кістяк, плямистий від облущеної фарби. Я відчувала, як вітер розпустив моє волосся й воно розмаялося, неначе вовняна шаль із китицями. Це був типовий ранній червень.

Ми залишили наші речі на теплій гальці внизу й пішли гуляти розкиданою штормом набережною. Мої улюблені пірси нагадували рештки космічного міста після ядерної війни. Скляні двері ліфта розтрощено. Яка дивовижна сила могла зробити таке з моєю солодкою Імраєю?

Ми подивилися на вибілений сонцем і обліплений висхлими водоростями краєвид і зібрались уже повертатися на маяк, бо спека стояла нестерпна, а вдома на нас чекали нерозпаковані сумки й обід, що залишився з поїзда.

Купатися не було дозволено, тому що тривав «складний процес адаптації». У переддень свого 12-річчя я стала цілком стерпною і дуже тихою, так би мовити, вимуштрованою дитиною, оскільки майже чотири роки провела в нерозлучному контакті з батьком, що тягав мене скрізь і потай, можливо, навіть пишався плодом своєї творчості (хоча до мене особисто доходила тільки сухенька критика). Втім, найуспішнішим його досягненням можна вважати мою абсолютну переконаність у власній нікчемності, потворності й непристойності в цьому високоосвіченому й культурному світі.

Так ми й ішли, в статечному мовчанні — попереду батько зі своєю ассірійською бородою, в темних окулярах, з непрониклим обличчям, і смиренна донька: недолуге створіння, загублене в невиразному проміжку між отроцтвом і дитинством. Я кусала нігті, чмихала носом і голосно шкарбала поцупленими в мами босоніжками на недозволено високих підборах. Ноги раз у раз підгиналися, як у новонародженої газелі, очі сліпило через відсутність забутих у поїзді окулярів, а спина свербіла від поту, від пляжу, який ми залишали, та від моря, в якому мені не дозволили скупатися.

Ми зійшли нестерпно крутими сходами, на яких не було ні сантиметра затінку (як же татусь не любив користуватися прохолодним швидким ліфтом!), проминули санаторний парк — а там була ще безліч сходів дорогою від прохідної. Імрая займала величезну площу вздовж наймальовничішого узбережжя, але в плані матеріально-соціальних благ мала рівень досить провінційний. Наш маяк стояв осторонь, на горі, займаючи цілий мис. Але, крім лаврів із фісташками, там не було нічого, що допомогло б нам проіснувати в повсякденному житті, й ми ходили в селище Ебра, де було приблизно 12 багатоквартирних будинків і кооперативне диво «Ластівчин Дім», там можна було купити татового червоного портвейну та Адчину червону панамку.