Ада Самарка: Смак заборони

…«Тобі холодно?»

«Неприємно… вітер і вода».

«А рушник у тебе є?»

«Звичайно».

Я взяла в нього те, що він стелив на пісок, і витерлася. Потім простягла йому назад:

«На».

«Я — тільки обличчя».

Він стояв за метр від мене. Якось майже ніяково, дуже напружено. Було видно, що він сам страшенно нервує. Ми стояли, зовсім оголені, одне напроти одного, й море тихо плюскотіло метрів за два від нас.

...Хвилі… Хвилі… диктують ритм ніжності — я падаю в цю безодню. А кінця досі немає. Я і він… Море і хвилі. Сонце палить його гладеньку спину. Я її гладжу…

Скільки разів, Господи, ну скільки ж разів я пробігала в цьому своєму рожевому сарафані повз лаврові кущі та, ляпаючи в’єтнамками, підіймалася на веранду Старого Дому — де ніхто давно не мешкав і де був рай для дитячих ігор. Звідти вся Імрая вражаючою панорамою лягала до моїх ніг — збігала донизу, червоніла вкритими черепицею дахами та біліла фасадами. В ній доцвітали сади, шепотілися гаї та розпускалися олеандри, а за нею зводився із зеленого килима й кам’яних палаців витончений жіночний силует — моя демонічна Ай-Петрі. Її роздвоєний пік підпирав небо, її крила обіймали всю Імраю, від моря до моря, а на заході сходили за обрій клиночком мису… Там було повітря, таке прозоре та нерухоме, а життя — таке коротке й солодке…

Це було наше місце. Ми з батьком страждали на однакову манію — потяг не просто до моря, до гарного місця — е, ні, ми були чимось іще безнадійно прикуті до імрайських ландшафтів, які змінювалися що не метр, лякали несподіваними урвищами та пестили принадністю нових паркових куточків. Їх ми час від часу знаходили то тут, то там, хоча начебто вже знали всі околиці як свої п’ять пальців.

Ми наймали кімнату на першому поверсі досить великого будинку з оригінальним плануванням, з величезним похилим дахом за 33 кроки від білої вежі маяка. Вона була зовсім невисока і вночі нагадувала японський ліхтар із зеленим полум’ям.

Вищою радістю вважалися вечори, коли хтось «на вахті» брав мене «вмикати маяк». Я пам'ятаю цей колосальний круглий акваріум і заворожливе скляне диво, яке раптово спалахувало, оживаючи, і моє відображення у віконці на сходовому майданчику починало пульсувати смарагдовим світлом.

Вечорами наповнювалися імрайські парки й мріла на фіалковому небі перша зірка… Ай-Петрі втрачала денну виразність своїх урвищ, облизана ніччю, що підповзала, готувалась розчинити її в пітьмі. Я стояла на передостанній приступці гвинтових сходів і крізь купол, який іскрився відблисками світла, що танцювало під ним, дивилась, як закінчується ще один день. І почуття, зовсім дорослі, будили в мені щось тонке й гаряче, а воно змушувало моє серце битися частіше.

Я любила… Поки ще нікого, але моя душа вже тоді начебто про запас черпала всю щемливу насолоду цього вечора, даруючи відчуття, що попереду чекає тут на мене щось прекрасне.

Мене всі обожнювали та пестили, і що більше я вдавала з себе абсолютного недоумка, так би мовити, маля , яким мене прагли бачити всі навколо, то дужче вихлюпувалися та вирували їхні почуття. Втім, батько всупереч решті наших численних родичів виношував досить сюрреалістичну ідею мого спартанського виховання, що, як не сумно, стало помітно тільки на рубежі мого одинадцятиліття. Я була огидно дорослою дитиною і ніколи не могла порозумітися з однолітками. Я мала власний світ, і тільки коли хотіла догодити комусь зі свого оточення, ставала слинявою кретинкою, що в ідеальному темпі рухається за шкалою розвитку здорової та щасливої дитини.

Батьки були розлучені. Моїм же вихованням років до десяти займався здебільшого батько. Звідси й випливала пристрасть до солдатиків, ігор у війну та ненависть до власної статі. Суто по Фрейду я стогнала без того, що мав мій кузен й чого цілковито була позбавлена я. Неможлива царина моєї приблизно п’ятирічної фантазії пропонувала різні варіанти виходу з цього становища, які потроху опановували мою свідомість і навіть трохи більше — незбагненним чином тіло моє озивалося на розпачливі благання, і я була впевнена, що рано чи пізно воно виросте (цього, до слова, чомусь не сталося).

Я намагалася звикнути до тягаря власної статевої неповноцінності.

У мене були подруги на маяку. Як і решта особин, що мали змогу обертатися в моєму колі, вони поділились на бажаних і небажаних. Я спілкувалась і з тими, й із іншими. Більшу частину часу ми проводили на пляжі або в санаторних парках, що оточували наш маяк. Удома тільки їли та спали (до мого найглибшого розчарування). На маяк ніхто зі сторонніх не ходив, та й приїжджих постояльців на кшталт нас із батьком теж було мало.