Ми зайшли до крамниці. Я зачепилася за поріг і влетіла в чиєсь дбайливо підставлене плече. Батько спопелив мене поглядом, щоб мене мучило сумління за цвіль у його відпустці, й мовив: «Оці шлапаки надягаєш востаннє».
— Угу — відповіла я, завершуючи свою партію вже подумки: «Аякже, востаннє! Це тобі треба аж надто розсердитися, щоб купити мені нову пару!»
Наступного дня батько вигулював мене на санаторному причалі й заразом спостерігав розкішний імрайський захід сонця. А моя напружена увага сконцентрувалася в кінці «дніпровської» території, де громадився високий паркан і обтягнутий сіткою пірс наступного санаторію. Мій торішній знайомий, мешканець зеніту батьківських симпатій був тут як тут, і татусь це теж помітив, тож перш ніж я встигла послизнутися чи звихнути ногу, або ж викликати грім небесний — страшна хвилина прийшла сама по собі. От ми й зустрілися:
— Здрастуй, Левеня, — йог зверхньо розкошлав моє кучеряве волосся. Він завжди називав мене левеням. Я ж бо любила левів — дрібне підлабузництво!
— Здрастуй, Сашку, — дивлячись повз його страшні зелено-жовті очі, відповіла я, водночас дивуючись, що вітається він спершу зі мною.
— Я спостерігав за тобою сьогодні. Знаєш, це приголомшливе перетворення. Ну, що ж, тепер ти — справжня жінка.
Як завжди, я не зрозуміла, неуважно глянула на мастило під нігтями й хрест від загубленого лейкопластиру навколо розчуханого укусу комара.
— Здрастуйте, — Сашко потис руку моєму батькові.
Запитав, як у нас в Києві. Виявилося, що так само, як і в них у Пітері.
— Ну, і як? — влізла я. Сашко посміхнувся, але нічого не сказав.
Вони говорили потім без мене хвилин із 5 і домовилися зустрічатися на пляжі щодня. Мене ця перспектива відверто лякала.
Наступного дня Сашко, торішні білявка й руда дівчинка, усі в майках із рукавами, затишно влаштувались у кутку під санаторним тентом і дивилися на нас із гостинними посмішками. Я була вбрана в яскраво-рожеві лосини та червону майку із золотими квітами (ви пригадуєте, який це був шик у далекому 1993-му?), але почувалася опудалом.
— Щось холодно сьогодні, — сказав Сашко, дивлячись на море. — У тебе розкішне волосся — таке кучеряве, — продовжив він, не повертаючи голови. — А це Віра.
Білявка встала, посміхаючись підійшла чи то до мене, чи до поруччя, щоб подивитися на хвилі.
— Просто Віра, гаразд? Ніяких тіток… ніяких «ви»… — у неї було дуже приємне, солодке обличчя. Вона вся була якась медяна, м’яка, невеличка на зріст, незвичайна й така само ідеальна, як і її (?) чоловік Сашко. Я б дала їй років 30, втім, через нестандартність і солодкавість усього її вигляду могла помилятися.
— Ах, Віро, як це чудово, не бути по-совєцьки! Моя дочка нікого й ніколи не називає «тіткою», — сказав мій батько, посміхаючись їй. Посмішка вийшла аж надто фальшивою.
— Це Таня, — сказала Віра, коли руда дівчинка почала шепотіти їй щось — я майже не розчула нічого, крім єдиного — «мамо».
— Сідайте до нас, зараз я зварю кави.
Кутиком ока, поки я розглядала Руду, помітила, як хижий Сашко вже тягне на сусідній лежак мого батька, де зароджується захоплена бесіда. Як завжди.
— Ти виросла, — сказала Таня, уважно розглядаючи мене з голови до ніг. Я нітрохи не соромилася й теж витріщалась на неї. Вона мала років з вісім, була вся в ластовинні, пронизливо руда, навіть рудіша за мене, з рудими бровами й віями. Мені сподобались її очі — хуліганські, хитрі, трохи примружені, зелені, як у кошеняти.
— Ти вчора приїхала? А ми тиждень тому. Я позавчора купалася. Тебе взагалі як звуть?
Я назвалася й почервоніла.
— Адо, а тобі скільки років? — Віра випросталася з туркою в одній руці та порожньою чашкою в другій.
— Буде дванадцять.
Сашко озирнувся, зробив запрошуючий жест. Я глянула на Таню й підійшла до нього.
— На, це твоя кава. Ти п’єш каву?
— Е, ні, їй не годиться. Мала ще! — швидко сказав батько, але Сашко, що сидів між нами, мовчки дозволив мені взяти чашку з його теплих пальців.
— Нічого, гадаю, заради сьогоднішнього дня їй можна дозволити. Ти подивись, яка в тебе донька! Заміж час! — він легенько доторкнувся до мене ліктем, і зо дві краплі впали на мою майку. — Тільки ось одягатися не вміє.
— Ні, з нею розмовляти безглуздо. Є багато речей, які їй вирішувати не доводиться, але вже цього року свій одяг Ада вибирає сама, — докинув батько.
Я все тримала свою каву, не зважуючись зробити перший ковток.
— Правда ж, гарно пахне, — сказав, а не спитав Сашко, підносячи до губів свою чашку.
Читать дальше