Елізабет Мак-Нілл - Дев’ять з половиною тижнів

Я бачу маленьку коробочку театрального клею, до внутрішньої кришки якої прикріплений пензлик. Вагаюся, не в змозі визначити, на що треба наносити клей — на зворотний бік вусів та бороди чи на шкіру. Нарешті я наношу тонкий шар на підкладку вусів, щось на кшталт марлі, і прилаштовую їх під носом. Вони лоскочуть, і я маю вигляд, ніби граю чоловічу роль в інститутському театральному гуртку, від чого починаю реготати. Мені доводиться зробити три спроби, перш ніж вуса займають своє місце над моєю верхньою губою. З бородою ще складніше. Знову й знову, аж поки клей не стає твердим, я знімаю її, починаю спочатку, пересуваючи її, доки не сідає симетрично до моїх вух та накриває підборіддя. Перука порівняно з цими стражданнями доволі проста: я розчісую власне волосся, зібравши його у високий кінський хвіст, закручую його, приколюю шпильками вільні пасма по всій голові, аби не вибивалися. Щойно я вдягаю перуку, одразу відчуваю, що вона сидить щільно. Я обережно піднімаю горішній шар волосся й прикріплюю підкладку перуки до голови ще кількома шпильками. Волосся перуки спадає мені на шию й торкається комірця, майже повністю вкриває мої вуха з обох боків, важкою хвилею спадає мені на лоба.

Розгортаючи папір, у який було запаковано вуса, я знаходжу набір брів у такій самій круглій коробочці. Я наклеюю їх на свої. Упродовж усього цього часу я вивчала себе в дзеркалі над туалетним столиком, але фокусувалася лише на деталях. Тепер починає працювати механізм, що дає змогу перемкнути увагу зі скляної панелі, де кожна крихітка пилу та відображення пальця важливі й особливі, на краєвиди зовні. Із дзеркала на мене дивиться обличчя, більше не окрема борода чи перука. Тривога вищить на мене гальмами з погано освітленого узбіччя й зустрічається зі збудженням перед тим, як прискоритися удвох і поїхати пліч-о-пліч. Я бачу, що той, хто дивиться на мене, має нездоровий вигляд, який знайомий мені, але більше нічого не можу впізнати. Переді мною сидить стрункий, привабливий молодий чоловік. Якби хтось познайомив нас на вечірці, я б відчула мимовільний відгук, кивок десь глибоко в мені, можливо… У нього великі сірі очі, густе світле волосся, світлі кущасті брови, акуратний носик; бліда шкіра, коротка рудувата борода. Немов теж відчуваючи іскру взаєморозуміння між нами, він нахиляється до мене; йому теж подобається те, що він бачить. Це триває лише кілька секунд. У мені здіймається хвиля жорстокої туги, тривога накриває мене з головою. Кімната пливе, я зіщулююся на підлозі біля ніжок ліжка, і лише одне речення б’ється у мене в грудях: «Хочу до мами».

Це теж минає. Я відкидаю волосся з лоба, відкриваю коробку «Кемелу», що лежить на столику біля ліжка. Я жодного разу не курила «Кемел», тож одразу ж починаю кашляти: у горлі страшенно дере. Наступного разу я роблю значно глибший вдих і дивним чином від гіркого смаку відчуваю ясність у голові. Мені більше не зле, а навпаки, думки врівноважені, настрій покращився. Тепер я думаю про те, куди покласти носову хустинку. Не можу пригадати, де він носить свою, і зрештою кладу її в задню кишеню штанів. Я жодного разу не вдягала одягу з кишенями ззаду, і просовую туди руку кілька разів, відчуваючи гладеньку тканину підкладки та вигин сідниці під нею.

Лишаються дві речі — краватка та капелюх, і з обома в мене проблема. Краватка — дізнаюся я невдовзі — іде з інструкцією: тонкий листок паперу прихований під обгорткою, у яку було запаковано шовкову річ. Він намалював п’ять схем. Заголовок каже: «Те, що на малюнку, має бути в дзеркалі, дотримуйся крок за кроком». З першої спроби вузол опиняється на дюйм нижче за верхній ґудзик на комірці сорочки, з другої мені вдається зробити все правильно. Однак упоратися з капелюхом вище за мої сили. Я обережно надіваю його на маківку, потім зсовую трохи вперед, поправляю так і сяк. Я доволі обізнана в капелюхах, аби розуміти, що він підходить мені за розміром або ж принаймні відповідного розміру для моєї голови з урахуванням підібраного волосся та перуки, але ж усі мої спроби марні — що б я не робила, він усе одно має дивний вигляд. Навіть коли я намагаюся відновити в пам’яті, як носять капелюхи актори кіно, або вигляд свого єдиного друга, що постійно носить такий головний убір, ситуація з відображенням у дзеркалі не поліпшується.

Нарешті я здаюся, хоча й неохоче, і кладу капелюха назад у коробку. Ручний годинник показує сьому, і я знімаю його та кладу в сумочку. Мию руки. Я стаю перед дзеркалом на весь зріст, застібаючи та розстібаючи піджак, позую спочатку з однією, а тоді з обома руками в кишенях. Потім, трохи розслаблено всміхаючись, знімаю сережки та прибираю їх до годинника. І знаходжу ремінь, коли обережно складаю все розмаїття обгорток, повертаючи — немов дотримуючись окремої інструкції — кожен згорнутий аркуш паперу до відповідної коробки або пакета.