Ника Никалео - Брутальний лікар

— Бо закрився твій рід.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що нікого після тебе не залишається. Якщо ти вирішив бути з нами і…

— Виховувати не своїх дітей?! Ти це хотіла сказати?

— Вибач.

— Ці троє дівчаток — мої насправді.

— Твої?! — Вікторія аж поперхнулася від здивування.

— Ну, не в прямому сенсі. Їхня мама була моєю пацієнткою, яку я особисто відмовив робити аборт, коли її привела до мене одна з її старших подруг, колишня вихователька. Іринка — як ти знаєш, це її ім’я — була тоді вже майже на дванадцятому тижні вагітності, і коли ми зробили ультразвук після ручного обстеження для впевненості, то виявили, що це природна багатоплідна вагітність. Рідкісне явище. І я не наважився. Я сказав, що не робитиму нічого і їй не раджу йти до іншого спеціаліста, бо небезпека ще й у тому, що це вже серйозний термін. Це виклик, звісно, відповідальність, але й безумовне щастя. І вона, як бачиш, залишила нам своїх дітей. А я відтоді не роблю більше штучного переривання вагітності.

— Якась містика просто.

— Так, абсолютно дивний збіг обставин. Якби хтось мені це розказав, я б нізащо не повірив. Сам не вберіг своїх, не зумів. А тепер маю виростити цих, як своїх. І зроблю це. Їхній батько відмовився від них, точніше, його мати відкупилася від цих дітей. Мені складно зрозуміти. Хоч жінка й обіцяла Іринці матеріальну підтримку, аби лиш вона не сказала, чиї малі. А та вкоротила собі віку, ніби «випавши» з вікна десятиповерхівки.

— Це жах, не нагадуй мені знову цієї історії. Директорка дитбудинку мені її сто разів розповідала. Я не можу цього слухати. — Віка склала руки на грудях. — Ви не втомилися, дівчатка?

Вона нарешті гукнула малят, які, наче клубочки, бігали поміж могилами й ловили одна одну. Гамірно сміялися й торкалися одна одної, доганяючи, а потім так само втікали й ховалися то за мамою, то за татком. Та коли Вікторія до них звернулася, то одразу припинили свої забавлянки й вишикувалися перед батьками.

— Ех, вишколені дітлахи! Я вже й не пригадую, коли Назарчик таким був.

— Я й зараз такий, мам, — з іронією подав голос на свій захист довготелесий син, який стояв поруч її чоловіка.

— Авжеж, такий! — іронічно всміхнулася йому у відповідь.

— Вони ще просто дуже маленькі. До того ж дівчатка. Ви не померзли, малята? — запитав Сергій.

— Ні-ні! — в один голос запищали донечки.

Вони поприбігали і вдивлялися своїми світлими чистими й довірливими очиськами у Віку й Сергія. Сонце сідало за обрій і золотило їхні русяві голівоньки й усю місцевість своєю щирою теплою усмішкою, яку дарує лише восени. Мовляв, так-так, насолоджуйтеся моїми останніми ласками. Скоро все засне довгим зимовим сном. Одна з дівчаток запитала:

— Ми вже їдемо додому?!

— Так, справді. Уже час додому, — раптом схаменувся Сергій. — Ми лише дорогою проїдемо повз колишній татків дім. Хочете подивитися, де я ріс, коли був таким, як і ви?

— Хочемо! Хочемо! — засміялися донечки. — Татко був маленьким!

— Був маленьким? Як ми?!

— Як ми! Ха-ха…

Вікторія затрималася на хвильку і, перехрестившись, помолилася. Сергій глянув і також поклав на себе хрест. Уклонився і, підхопивши одну з дівчаток на руки, повів їх до автомобіля. Дві інші зловили за пальці Назара.

Вони їхали довгою дорогою через усе село, і Вікторія з цікавістю виглядала знайоме по фото місце, але не могла вгадати: усі покинуті будинки видавалися їй дуже схожими один на одного. Провалені стріхи, повибивані шибки й потріскані віконні рами, облуплена штукатурка, а довкруж занедбані городи, сади — усе позаростало бур’янами й чагарником. Жодної хати, де б іще досі жили люди, не було. Моторошний привид колись квітучого поселення. Та після відвідин Патякова Вікторії ця картина вже не здавалася аж також страшною. Усе ж ближче до виїзду з колишнього села, що тепер перетворилося на справжній хутір покинутих садиб, вони побачили більш-менш пристойні будиночки, хоч і дуже старі.

Сергій зупинив машину.

— Ось він!

— Де?

— З мого боку. — Сергій відчинив двері, вийшов з автівки й став перед хвірткою.

— Ти не хочеш зайти? — запитала Віка, підійшовши до нього.

— Ні, це вже не той дім. Мій живе лише в моїх спогадах і на старих знимках.

— Так, але…

— Можливо, іншим разом, коли будемо без дітей.

— Тепер ми завжди будемо з нашими дітьми!

— Так, ти маєш рацію. Тоді наступного разу я приїду сам, усе підготую і тоді…

— Гаразд, як скажеш. Я думала, у тебе ностальгія.

— Жодної. Я не живу минулим. Його треба відпускати. Відпускати людей, речі, життя, яке минає, і жити сьогодні.