Ника Никалео - Брутальний лікар

— Котусику! — В ординаторську заглядає Сергій. — А що це ти тут робиш із самого ранку, чому не зателефонувала?

Віка раптом зривається, наче підстрибує до нього, обіймає обома руками за голову, абсолютно не встидаючись своїх емоцій, цілує і:

— Ти ж одружишся зі мною, коханий?!

— Що ти з нею зробила, Ганно Павлівно? — щасливий, здивовано вибалушує очі Сергій.

Фінал (пів року по тому)

Сергій зупинив машину біля закинутого старого цвинтаря, надзвичайно маленького. Вийшов з автівки, допоміг вийти малючкам. Вікторію з однією дитиною на руках підтримав високий і худий, довгий, наче циркуль, Назар. Дівчатка одразу, ніби дорослі їм сказали, взялися за ручки, одна з них ухопила долоню нової мами, а друга подивовано дивилася в очі татка. Третя йшла за руку зі старшим братом.

— Ось те, що тебе найбільше, мабуть, і цікавило з мого життя, — вимовив Сергій, простягнувши руку до маленької дитячої.

— Чому ти так вирішив?

— Бо ти щоразу заводила розмову про моїх батьків, наче не вірила в те, що в мене вони були.

— Я вірила й знала. Мене цікавило інше!

— Чи я не був прийомним?!

— Так! Ти знав, — зрозуміла Віка лише тепер. — Ти бачив мамину записку?

Він усміхнувся. І вони пішли крізь невисокі муровані цвинтарні ворота між рядами старих поховань вузькими, вкритими дрібними цеглинами міжряддями сільських нагробків. Деякі занедбані, інші не дуже, та однаково помітна чиясь рука, що тут хазяйнувала. Було сонячно й зовсім безвітряно, наче хтось навмисне затулив їх від будь-якого руху повітря. Маленькі дівчаточка йшли одна за одною рядком й ані пари з вуст. Назар також не втручався в дорослі серйозні розмови.

— Цікаво, хто тут прибирає, доглядає всі ці поховання? Адже ж нікому — село покинуте.

— Колишній сільський дяк, — відповів Сергій, поставивши вазон із квітучим рододендроном на подвійну могилу Драмарецьких Дмитра Івановича та Ольги Іванівни. — Він хоч і старенький уже, але господар добрий. Тут більшість родичів живуть хто де: хто в Тернополі, хто у Львові, хтось по сусідніх селах.

— У Патякові, наприклад. — Вікторія перехрестилася тричі.

— Наприклад, і там. Це неважливо.

— Чому?! Ти казав, що родом відтам.

— І це правда. Я народився в Патякові, але виховувала мене моя мама тут, у Косаках. Мене всиновили, коли мав замалим три роки, як зараз наші дівчатка. Але я не чужий своїй мамі — я був її племінником і похресником. Мої батьки трагічно загинули під час пожежі, як і брат-близнюк.

— То ти… — Вікторія подивовано округлила очі. — Це ж треба!

— Так. Я також із близнюків, щоправда, нас було лише двоє, а не троє, як наших дівчаток. Мій брат тоді захворів, і мама, моя рідна мама, зовсім випадково попросила свою старшу сестру придивитися за мною кілька днів, щоб і я не заразився. Мама погодилась і цим врятувала мене від страшної смерті у вогні, де вся моя сім’я загинула.

— Ти так просто про це говориш…

— А як?! Котусику, минуло сто років! Я й не пам’ятаю своїх рідних батьків. Для мене вони не більше, аніж розказана мамою історія. Не хотів тобі розповідати, але вже якщо почав… Мій рідний тато любив добряче випити, стосунки з ним у мами не складалися, хоч вона одразу після школи вийшла за нього заміж і підлаштовувалася повністю під нього. То все мені моя мама розповідала. Ревнував її до всіх чоловіків у селі — такою красивою вона була. Моя мама, Оля, яка мене всиновила, також була красунею, та дуже серйозною, вчилася у медичному у Львові. Потім за розподілом повернулась у сільську амбулаторію в сусідній Патяків. Переймалася лише роботою, заміж вийшла пізно за свого давнього друга й недалекого родича. А коли задумалася про дітей, то вже й час минув. Так тоді було.

— Це тепер вагітнієш і народжуєш, коли хочеш.

— Е-ех, і тепер не зовсім так. Але простіше — це правда. Тож вони мене всиновили.

— А при народженні яким було твоє прізвище?

— Хіба це важливо тепер? Також Драмарецький. Мій генетичний батько — далекий родич мого тата. Так часто буває по селах: усі всім — родина, кум, брат, сват. Ти знаєш. Однак не та мати, котра народила, а та, яка виховала.

— Так! Авжеж, так. Але я була в Патякові, думала, що ти не знаєш історії своєї родини.

— Не хотіла мене образити чи як? Чому мені не сказала?

— Ні, не зовсім так. Я боялася, що ти приховуєш від мене якусь таємницю.

— Ага! Щось страшне й темне. Тепер ти знаєш. І вона не така вже й страшна.

— Вона цікава й дивна, Сергію.

— Дивна? Чому дивна?!