Ника Никалео - Брутальний лікар

— Ну, от! Я й не хотів більше вдруге, ти знаєш. І тому ніколи тобі нічого не обіцяв.

— Так, але чомусь захотів, коли зустрів Віку!

Сергій ледь не зізнався в тому, що «біда, бо вона не хоче», але вчасно стримався. Світлана одразу б узяла цю інформацію на озброєння, і тоді — ой-йой!

На вулиці пахло ранковою свіжістю після дощу. Сонце бадьоро золотило все довкола й розсипало зайчиків по лікарняному подвір’ю. День починався звичною метушнею і лінивим гамором. У вже відчинену браму обласної лікарні заїжджали автівки, попередньо затримані охоронцем, проходили відвідувачі й пацієнти. Усе було, як і завжди.

У двері кабінету голосно постукали. Він ще не встиг нічого відповісти, як клямка порухалась і в просвіт просунулася голова Ганни Павлівни:

— Дмитровичу, можна?

— Так, аякже ж, Ганю, заходьте!

Її голова зникла на якусь мить, тоді спочатку пропхався велетенський пакет зі скрипучої золотої фольги, а потім уже й сама головна медсестра, яка його ледь несла.

— О Господи! Що ж це воно таке?! — Сергій, приємно здивований, повернувся з балкона до кабінету.

— А я відки знаю? Але пахне так, що хочеться з’їсти! Приніс чоловік пацієнтки ще рано-ранесенько. Та там десь візитівка є, розкривайте! Я не сміла, пане.

— Розривай пакет, Ганно Павлівно! Ти ж знаєш, що лише ти маєш таке право від мене!

Вона обережно розв’язує звичайний кручений картонний шнур, що скріплює всю конструкцію, і розкриває пакунок, у якому великий кошик, повний розмаїтих смаколиків: від екзотичних фруктів до сирів і ковбас-салямі з двома пляшками віскі та справжнього французького коньяку. Сергій усміхається:

— Гарненький презентик! А кого вчора виписали такого колоритного?

— Так онуку ж власника базару на Сихові, — пояснює медсестра.

— А, точно! Ну, маємо тепер чим тішитися в обідню пору. Алкоголь, Павлівно, заховай, нехай очі дурно не мозолить і душу не бентежить.

— Так, як скажете. Хороші пляшки! Сама таких не бачила досі.

— Ну, дякую! — Сергій наче візитівці говорить. — Залиш нас, Ганю. Ми тут маємо розмову.

Вона скоренько ховає все до великої шафи й виходить.

— Ти у відпустку йдеш цього року? — питає в колишньої пасії та співробітниці.

— Хочеш мене кудись повезти?! — єхидно хмикнула Світлана.

— Припинімо раз і назавжди це постійне з’ясування стосунків, гаразд?! Я ніколи тобі нічого не обіцяв. У нас періодично було дещо, але без будь-яких зобов’язань. Ти ніколи не могла ні на що розраховувати.

— Я єдина, хто був у тебе постійно. Інших своїх бабів ти також мав періодично, як сам кажеш, але я була тобі всім протягом чотирьох років. Як ти думаєш, я просто так тобі прощала твої маленькі гріхи?! Чи на щось, мабуть, розраховувала?

— Ти можеш вигадувати що завгодно, але я ніколи не казав тобі про можливе одруження, Свєта! І не дофантазовуй ще якісь гріхи. Моє приватне життя тебе не стосується.

— Ну, звісно! Як секс, то: «Світлано Петрівно, зайдіть, прошу, до мого кабінету, бо треба порадитися!» А поїздки в Карпати спільні, а конференції, закордонні відрядження, а поплакатися в жилетку на дружину — це не серйозні стосунки?! «Ти ніколи не могла ні на що розраховувати»! — вона нервово курила сигарету і з силою видихала дим.

— Ані слова про моїх! Нема їх більше в цьому світі — і в тому є також моя провина. Я ніколи її не спокутую, ба більше: я повинен був уже тоді припинити з тобою все.

— Тоді?! Чого ж не припинив? Бо тяжко було, розради потребував… А тепер добре! Тепер нова молода фіфа з’явилася, і ти розплився, як млинець на пательні. Ніякого почуття поваги й обов’язку до жінки, з якою в тебе тривалі стосунки.

— Припини! Зрештою, я ніколи тобі навіть не казав, що люблю. Це був просто секс, який задовольняв нас обох.

— Ага! Використав мене, як ідіотку!

— Усе, Світлано Петрівно! Досить розмов. Починається робочий день. Прошу вас зробити обхід. За годинку беріть вашу пацієнтку на УЗД. Я вас чекатиму вже внизу.

— Але…

— І жодних розмов про минуле. Забудьте! Не змушуйте мене вдаватися до крайніх заходів.

— Це яких же? От, мені просто цікаво! — Вона аж побагровіла від обурення.

Та завідувач уже її не слухав. Він набирав якийсь номер на телефоні, виходячи зі свого кабінету. Протяг голосно ляснув за ним дверима.

— Якщо він думає, що я йому це просто так подарую, то дуже помиляється. Козел! — зі злістю прошепотіла собі під ніс Світлана, докурюючи сигарету.

Дитячий будинок

Цього разу до відвідин малюків Вікторія приготувалася заздалегідь: закупила кілька ящиків здобної випічки на одній із львівських приватних пекарень, заїхала на панчішну фабрику й узяла партію колготочок і шкарпеток для дітлахів, а найголовніше — накупила різних барвистих дитячих книжок: розмальовок — для найменшеньких, казок — для малят і абеток — для дітлахів дошкільного віку. Доверху забили багажник автомобіля Мар’янки ще й різними іграшками та фруктами. Збоку джип мав такий вигляд, наче їде на якийсь ярмарок.