Ника Никалео - Брутальний лікар

Раптом почув, як хтось волав «Нilfe!» німецькою. Це означало, що комусь таки потрібна допомога лікаря. Одразу ж почав пробиратися крізь бургер з машин до крайньої лінії автобану, де на боці лежав маленький «опельок». І з нього стирчали чиїсь руки з ледь опущеного вікна. Стисненим грудним голосом ця людина продовжувала кричати, сподіваючись, що її почують. І не один Сергій намагався якнайскоріше дійти до волаючого — уже за кілька хвилин довкола авто зібралося кілька людей, які з силою витягли мужчину з його пастки. Допоки Сергій до нього добрався, виявилося, що той застряг між сидінням і вистріленою автоподушкою безпеки. Усі розступилися на його прохання і пояснення, що він лікар. Постраждалий не мав пошкоджень, був пристебнутий ременем безпеки під час інциденту й відбувся легким шоком та забоєм грудної клітки. Люди повернулися до своїх машин, попередньо допомігши перевернути «опеля» на його рідні чотири колеса.

Сергій довго йшов дорогою назустріч сніговію і внутрішньо злився сам на себе — і на Вікторію також. Не послухала його й таки поїхала на ті кляті курси. Була впертою й затятою, якщо втовкмачила собі щось у голову. Її не зупиняло нічого, навіть загроза зриву вагітності під час найбільш критичних днів. Він описував їй усі можливі небезпеки, а вона лише відмахувалася, мотивуючи це «лихом з великого розуму». Справді, усі аналізи були в нормі, і фіброміома хоча й збільшувалася в розмірах — що було логічним під час вагітності, — та не критично. Тож Вікторія спакувала валізу з мінімальною кількістю речей і поїхала з Мар’яною спочатку до Варшави, а вже відтам — автобусом до Ейндговена. Супротив Сергія і відмова відвезти її до Польщі, якщо та не летить літаком, жінку не спинили. Назад вирішила повертатися також автобусом, аби дорогою відвідати сина в Кракові. Чому тоді вже не взяти квитки на зворотний рейс літаком, йому було невтямки. Адже й так робила все всупереч, а вони могли до Назара поїхати пізніше зі Львова з мінімальною загрозою її вагітності. Загадка — ота жіноча логіка.

Зненацька вдалині, посеред скупчення автівок і важких треків, перед колишнім німецьким кордоном у ще польському Зґожельці Сергій зауважив мерехтіння сирен чи то швидкої, чи поліції — через липучий лапатий сніг розібрати щось ближче, ніж на відстані п’яти-десяти метрів, ставало все складніше. І чоловік активніше почав пробиратися вперед.

— Хтось потребує медичної допомоги? — німецькою і польською прокричав Сергій до далекобійників, підійшовши впритул до кількох важковиків, що лежали на боці.

— Та тут уже всіх забрали швидкі, прошу пана, — відповів польською фацет4 років тридцяти у лижвярській куртці з капуцою. — Он там автобус перевернувся.

Сергій внутрішньо стрепенувся. Серце закалатало.

— Автобус? Який?

— А хіба я знаю? Не видно, усе замело снігом. Кілька годин там лежить. А людей повезли в Ґьорліц.

— Чому аж через тунель?

— Так а де ж тут проїдеш?! До нас усе снігом перекрило — не добратися. То й добре для пацієнтів! У німців знають, як ліпше лікувати. А ти когось шукаєш, нє?!

— Шукаю! У мене в тому автобусі могла їхати дружина, — відповів швидко й додав: — Вагітна.

— Ого! Не заздрю тобі, старий, — співчутливо відгукнувся. — А ходімо до мене в самохуд5. Я тебе підкину й сам у Ґьорліці переночую. Для швидких розчистили дорогу з німецького боку.

— Дякую тобі, друже! — Сергій був сам не свій.

За півтори години він уже був у реєстратурі місцевої невеличкої лікарні, ущент забитої пацієнтами. Напевно, вона ще зроду-віку не бачила такого скупчення народу. Люд був усюди: у коридорах, палатах, на сходах, у ліфтах; лежали на ліжках, стояли, сиділи, хто як міг. Хтось стогнав, хтось плакав, хтось волав про допомогу… Сергій інстинктивно кинувся, але його випередили медики госпіталю. Він опанував себе й підійшов до реєстраційної стійки, де заклопотана медсестра щось набирала на клавіатурі компа.

— Доброго вечора! — звернувся німецькою.

— Доброго вечора, пане! — відповіла вона, не підводячи голови, але зобразила на обличчі усмішку. — Я вас слухаю.

— Скажіть, прошу, чи є серед ваших пацієнтів Вікторія Добровольська?

— Зараз, хвильку. Уточніть, прошу, коли її могли привезти?

— Я не знаю насправді. Сьогодні, мабуть. Їхала рейсовим автобусом з Голландії до Польщі, у Краків, — висловив свої здогади спантеличений Сергій. — Її телефон не відповідає вже кілька годин.

— Вибачте, але серед сьогоднішніх потерпілих такого прізвища та імені немає, — скоромовкою відповіла дівчина. — Мені дуже шкода.