Ника Никалео - Брутальний лікар

— Ганно Павлівно! — Сергій рявкнув у прочинені двері. — Зайдіть терміново!

Старша медсестра стурбованим поглядом окинула головного й кулею вилетіла з процедурної, зачувши такий настрій шефа. Щільно зачинила за собою двері в кабінет.

— Що сталося?!

— Нічого такого, — на ходу зачиняючи сейф і одночасно вдягаючи пуховик, заспокоїв її завідувач. — Мушу йти вже, але мене два-три дні не буде. Контролюйте тут усе. Планові операції я переніс на наступний тиждень. Ургентні, як і завжди, проведе Світлана Петрівна. Я її зараз попереджу, що їду.

— Зрозуміла, але як же бути з Локацькою? Я її не зможу стільки часу тримати на знеболювальних!

— Ганно Павлівно! Ви мене чули?!

Медсестра завмерла в передчутті «наїзду». У таких випадках з ним краще тримати безпечну дистанцію.

— Так! Трамадол?! — видихнувши, обережно перепитала.

— З усіма питаннями до Світлани Петрівни!

Гучно гримнули двері за його червоно-чорною курткою, і почулося поспішне збігання сходами вниз до авто.

Вітер завивав так само гучно, як у кінотеатрі з акустичною системою Dolby Surround . Сергій ніколи раніше не чув і не бачив такого сніговію. Вгорі було темно й одночасно біло-біло. У якійсь опуклій частині видноколу не виділялося нічого, окрім заметених машин. Видавалося, наче дивишся через округле шкельце з діоптріями. Дорога рівною пуховою ковдрою миттєво встелялася за кожним проїжджаючим автомобілем. І що ближче він був до колишнього німецького кордону, то більше автівок косо стояли на узбіччі, ніби розкидані якимось велетнем. Легковики, якими зазвичай користуються європейці, не призначені для таких суворих умов, тому першими здавалися в боротьбі зі стихією. Лише поодинокі позашляховики досі продовжували майже навпомацки рухатися вперед на мінімальній швидкості. Буран посилювався. Та Сергія хвилювало тільки те, що на зустрічній смузі автобану він зауважив спершу кілька сплюснутих докупи машин, а тоді за ними кілька рядів автівок, які врізалися в попередні, ніби падаюче доміно. Його серце завмерло й закалатало. Він наче відчував дежавю…

Далі їхати не зміг: усі смуги попереду були переповнені автомобілями. На щастя, праворуч розгледів з’їзд на стоянку, куди звертали деякі машини. Різко повернув і, стримавши сигналом інші автівки, просунувся поміж ними для паркування. Залишив там свого залізного коня і, натягнувши капюшон на голову, кинувся вздовж відбійника, розглядаючи кілометрову аварію на зустрічних смугах. Серцем відчував, що Вікторія застрягла десь попереду, там мав бути їхній автобус. О, ліпше б вона взяла квитки на літак! Принаймні рейс відклали б, і зараз він би не почувався ні живим ні мертвим, як відображення в дзеркалі.

Він думав, що бігтиме, проте ледь ішов. Сніговій плював в обличчя, заліплюючи очі, пекуче різав, ніби скальпелем, шкіру і примерзав до повік. Сергій одягнув капуцу1 куртки, щільніше обмотав шию шарфом аж до самісіньких очей. Дихати було важко, але хоч щось стримувало завірюху перед очима й носом. Він рішуче долав замети й перебирався через авто. Нелегко було це робити в зимовому одязі та важких черевиках.

Одразу пригадалися тріскучі морози й буревії дитинства. Коли мама замотувала в незручний совєцький одяг, типу унісекс: важезну шубу з цигейки противного кольору коров’ячих пляцків2 та цупкі й нееластичні валянки. А зверху вся та мода в снігопад обмотувалася шерстяною хусткою з френзлями3. Почувався голубцем на саночках. Швидко втомлювався від надмірної ваги та неймовірних зусиль хоч якось рухатися. Повертався додому мокрий, мов після душу. А якщо забувся і закатався на санчатах з сільськими дітлахами, яким не звикати до вибриків природи (навпаки — це все було в радість), то, відпочиваючи від утоми на морозі, підхоплював бронхіт чи яку іншу «заразу». Але це поки був малюком, а як пішов до школи, то вже весь той ненависний скафандр розстібав, скидав поблизу портфелика й катався на санчатах в одному светрі. Увесь запашілий, вільний і до дідька щасливий. Та й не хворів відтоді жодного разу, лише щоки міг відморозити чи пальці коцюрбли від мокрого снігу.

Сергій зауважив боковим зором, випірнувши зі своїх спогадів, що на зустрічній творилося казна-що. Могли бути потерпілі. Швидка сюди точно добереться нескоро. Гелікоптери не літали, а дорожнє полотно вщент було забите автомобілями й фурами. Автобусів поки не видно. Він перескочив другу половину роздільної смуги і йшов уздовж щільної шеренги машин, що нагадувала багатошаровий бургер на боці. Хтось вліпився в переднє авто скоса, намагаючись уникнути зіткнення, а хтось з усієї швидкості вдарився, аж капот підскочив. Тріснуте скло, побиті фари, покручений метал, але поки що було без жертв. Одна з фур з’їхала в придорожній кювет, перевернувши вантаж. Та всі були живі-здорові. Люди повиходили з машин, марно намагаючись зловити стільниковий сигнал: мобільний зв’язок не працював. Картина нагадувала кадри з якогось американського блокбастеру про черговий армагедон і замерзання планети.