Ника Никалео - Dolce Vita, або Кінець гламуру

— Та закохалося воно, дурне! Що ж тут незрозумілого? — дивується з мого туподумства Дарка.

— Так і що?! Він ж не приховував, що одружений! — я незворушна.

— Ну, ти даєш?! Хто ж до рідної жінки ревнує? Вона — як старі меблі в коридорі.

— Дар, то ви що, його з якоюсь дівкою… — нарешті роздупляюся.

— Якби ж то! А з двома не хочеш? — крізь зуби цідить Дарина. — Він сказав Лільці, що в суботу у нього ділова вечеря. І вони ніяк не зможуть зустрітися. Ну, ми і домовилися з нею і з Лянкою, що підемо, як і раніше, в Арсенів нічний клуб. Але там було нудно, і ми перебазувалися на Тургенева, у «Плазу де люкс». Контингент, звичайно, не той, але було доволі весело. Поки отой довбень не завалився туди з двома молодими кобилами.

— Капець!

— Ага! Він нас спочатку навіть не помітив. Лілька, та одразу хотіла іти йому морду бити, але я її стримала. Сидимо, спостерігаємо. До них ще двоє таких же «мішків з баблом» приєднуються. Десь я вже ті пики бачила… — задумується. — Але дівки тільки на Юрчика глипали. А він теж хі-хі та ха-ха, та все підливав якогось пійла. Лілька не стерпіла. Вихляла усю «піна-коляду» і як не зірветься з місця! Я думала, пішла йому носа розквасити. А вона підхопила якось типа і давай посеред танцмайданчика такі брудні танці видавати! — Трип’ята закотила очі. — Публіка там знаєш яка, аплодує. Лільці зовсім дах зносить — вона застрибує на шест на подіумі!

— Та що ж ви удвох її відтам не стягли?! Їй же просто мозок відімкнуло! — не розумію.

— Та стягли! Але поки я ходила за охороною клубу, — самій стягти Дарині не в масть, — вона вже починала стриптиз.

— Мати рідна! А Юрчик що?

— А от тоді, вже на шесті, він її і зауважив. Встав, як причмелений, рота роззявив. І який же все-таки гад! Стояв і дивився на те посміховисько.

— Дарунь, шкода її, — кажу я за горнятком кави з молоком. — Страждає, що їй так не везе.

— Ні фіга — стане сильнішою! Тепер її вже точно не проведеш. А того козла я ще раз десь як побачу, то «каструю» при всіх, з ким би він там не був! Олігарх, блін.

«Цікаво, а що їй завадило зробити це відразу?» Але я не озвучила свого запитання.

— А Юрчик цей у Львові живе? — намагаюся отримати повну інформацію.

— Тут він, де ж йому іще бути. В новобудові на Сахарова має пентхауз зі скляними стінами і забруднює середовище поршем «Каєн». Лілька його минулого тижня вже коцнула. Стоїть в автосервісі.

— Хоч якась компенсація за нерви, — жартую я.

— Та яка там компенсація! Ти глянь у спальню — вона всі речі спакувала. Збиралася сьогодні переїжджати до нього.

Раптом чуємо якісь нелюдські звуки, що їх видає Лілька, скрутившись калачиком на дивані під горою гламурних подушок.

— Ідіотка! Давай її у ванну, під холодний душ! — каже мені Дарка і впевнено крокує на допомогу подрузі. — Як я одразу не здогадалася?!

І ми, підтримуючи Лільку попід руки, приволокли її у душову кабіну, ввімкнувши перед цим воду.

Заскочена Лілька починає бити своїми тендітними кулачками по кабінці, намагаючись вивільнитися із крижаного полону. Але Трип’ята міцно тримає дверцята, застопоривши їх своїм італійським чоботом. Лілька реве, і стогне, і ридає… На піддон летять усі її дорогоцінні французькі пляшечки і баночки з кремами, шампунями і бозна з чим іще. Вона кидається по кабінці, як тигр по клітці. Цей припадок триває лише якусь хвилю, але дає справжній вихід емоціям. І бідолашна знесилено сповзає по стінці.

Дарка діловито відкриває кабінку і самотужки витягає подругу. Ніби усе життя тільки цим і займалася.

— О, руку собі скалічило, безбашенне! — зауважує кров на її долоні. — Добре-добре! Це все їй у науку, коли мене не чує.

— Дайте мені якийсь рушник, — тихо просить Лілька, вказуючи на товстий махровий халат, на якому вибито «Джорджіо Армані».

— Та ну її в дупу, — каже Дарка, хапає з умивальника шпильку, прищіпає нею Лільчине волосся. — Задрала вже! Тепер давай сама. Не інвалід, слава Богу!

Дарка звикла керувати підлеглими на роботі, своїм життям і нами. Ніхто з нас ніколи і не думав їй перечити. Раз їй так подобається, то нехай! Я теж не претендую на лідерство. Мені так комфортніше. Я не повинна приймати рішення, яке пізніше може виявитися хибним.

Ми повертаємося на кухню, а Лілька, загорнувшись з головою у халат, попленталася до спальні.

За якийсь час Дарка іде до неї.

— Спи, — долинає до мене. — Завтра на роботу не виходь! Я всім збрехала, що у тебе тітка померла. Пазоріщє…

— Дякую, Дар, — тихенько відповіла страждальниця.