Ника Никалео - Dolce Vita, або Кінець гламуру

Пізно ввечері повертається з роботи Васько. Втомлено завалюється у подушки на дивані і, підтримуючи, як столом, кругленьким черевцем пиво, ліниво перемикає канали на плазмі.

— Що нового в офісі, Васильку? — турботливо цікавлюся його успіхами, хоча у відповідь завжди отримую одне й те ж.

— У мене був такий тяжолий день. Дай відпочити хоч зараз.

— Бачила сьогодні Маріну. Така пихата, ледь вітається.

— Тобі це тільки здається.

— А сама гидка, як ослизле м’ясо. Дивуюся, як Павло…

— Любо, ти знову за своє. Та нафіга мені то треба?! Своїх проблем, як у миші з котом. Вічно ти лізеш у чуже болото.

— Ще не вистачало, щоб це болото було моїм, — і навіщо я почала цю розмову! — Я хотіла з тобою поговорити хоч про щось. Ми ж майже не бачимось, а про звичайне людське спілкування я вже взагалі мовчу!

— Ти ж сама десь вичитала у цих твоїх журналах, що найщасливіші пари спілкуються двадцять хвилин на день.

— О, то ми серед них найкращі, бо говоримо двадцять хвилин на тиждень! — обурююся я.

— От, я не розумію, — товстий голомозий чоловік середнього віку відставляє пиво на столик з гірського кришталю і байдуже переводить очі на мене. — Тобі в житті чогось бракує? Чи ти просто посваритися хочеш?!

Це не входить у мої плани. Останнього разу, коли ми посперечалися, він не розмовляв зі мною цілісінький місяць! А що ще гірше — «забув» виділити на весь той час мої «кишенькові». Довелося розпаковувати свій загашник. А потім першій іти миритися, коли мої невеликі скарби почали танути на очах. Так що зараз я не така дурепа, щоб оплачувати все власною кредиткою.

— Ну, скажеш таке, Васюньо! — ніжно чмокаю його у спітнілу потилицю. — Сама не знаю, що на мене найшло.

Чоловік знову втуплюється в екран.

— Я вже йду спати. Тут не засни! — вдаю, що піклуюся.

Точно задрихне там. Орестик називає шкіряний гарнітур у холі «дрихваном». Дотепник! А мене абсолютно влаштовують окремі спальні, де я можу спати поперек ліжка і мріяти про своє. А от дівки не мріяли, вони втілювали задумане у життя на засніжених схилах у Яремче. Хто полює, той має здобич. А я підхопила грип після басейну…

Віднедавна ми їздили у Карпати доволі часто. Починали із літнього відпочинку, коли асфальт перетворювався на живу лаву і дихалось, як у вугільній шахті. Гори з їх гордою хвойною красою і крижаним подихом стрімких річок давали тілу можливість дихати на повні груди, а душі — відчуття тихого людського щастя. Це зовсім іншого роду відпочинок, ніж море. Я обожнюю море, але й марю Карпатами. Море і гори не можна порівнювати, тому що вони зовсім різні. Однак, спільна риса у них таки є. І це — надзвичайне пробудження сексуальних інстинктів. У Карпатах присутня якась магія хтивості! Якщо можна так сказати. Я це зрозуміла лише після «надцятої» поїздки. В Альпах ви цього ніколи не відчуєте. Недарма про сексапільність гуцулів ходить безліч легенд. А скільки про це написано-о! Тепер я вірю у кожну брудну історію, яка сталася в Карпатах. Бо там тобою керує щось інше, темне і підступне, щось набагато могутніше, ніж ти сам. І опиратися цьому несила.

Василю скоро п’ятдесят. Він гладшав, мудрішав, у нього, як у доброго вина, збільшувалася витримка. Тільки сексуальна. Відставний полковник міг тижнями, а може, й довше, якби я сама не нав’язувалася, не згадувати про свої подружні обов’язки. Десять літ усе ж! Романтичний період, коли сексом не займаються хіба що на люстрі, давно позаду. Настає період звикання, а за ним — звичайне побутове співіснування, коли чоловіки без жодних докорів сумління готові надати сексуальні послуги чужим дамочкам в ажурних стрінгах. А у Карпатах Вася жвавішав і мало не щодня тішив мене своїми залицяннями.

Однак, це його не спонукало до частіших поїздок у гори. Все робота, робота й робота. Трудоголік — інакше не скажеш. Правда, і тут був свій, зовсім не романтичний, але дуже вагомий аргумент — бабло. Це слово ніби збуджувало його, і мій Васюньо виходив із нерухомості й перетворювався на активного мураху, починаючи трудитися заради винагороди.

— Алло? — хід моїх безтурботних вранішніх думок перериває дзвінок Дарини.

— Ти вже не спиш, болячко? — говорить чомусь пошепки.

— Ти вже і так подзвонила, так що можеш навіть горланити.

— Та мені не до жартів зараз, — діловито відповідає подруга. — В нас біда — Лілька в страшному депресняку. Напилася, як кіт валеріанки, і виє бєлугою. Народ на неї витріщається і рже, прикриваючись звітами. Треба, щоб ти відвезла її додому і побула там хоч трохи.