Людмила Иванцова - Сердечна терапія

Лишень срібляста «тойота» зупинилася в осінніх сутінках перед світлофором, як від подвійної розділової смуги до дверцят водія підбігла пара — дівчина з мікрофоном і хлопець із камерою на плечі. Дівчина постукала пальцями у віконце й усміхнулася водієві. Скло повільно поповзло донизу, відкривши жіноче обличчя. Під світлом ліхтарів воно видалося втомленим і трохи здивованим. Хлопець із камерою підійшов ближче.

— Скажіть, що таке щастя? На вашу думку, звісно, — дзвінко промовила дівчина, тицьнула мікрофон у вікно й завмерла.

Вона стояла, нахилившись до респондента, усміхалася радше щиро, ніж вимушено-кіношно, і чекала на відповідь. Жінка за кермом, наче не почувши запитання, розглядала юних опитувачів, але, здавалося, думала про своє.

— То що ви розумієте під словом «щастя»? — нетерпляче перепитала дівчина, здивована такою довгою паузою.

Світлофор перемкнувся, позаду нетерпляче загуділа автівка. Дівчина здригнулася, відсмикнула руку з мікрофоном, випросталася. Скло почало повільно підніматися, але раптом заклякло.

— Скільки вам років? — долинув із салону втомлений жіночий голос.

Дівчина знизала плечима:

— Двадцять один, а що? — вона озирнулася на оператора, той продовжував знімати.

— Оце воно і є — ЩАСТЯ. Щастя — це бути молодим...

Вікно закрилося, «тойота» рушила.

— Жеко, ну нормально, а? — розвела руками дівчина, відходячи слідом за оператором до подвійної розділової смуги.

— Нармальна, Женько! Знято! — засміявся високого зросту оператор, опустив із плеча камеру, глянув на годинник. — Усе, годі тут мерзнути, завтра завіємося в якийсь супермаркет, де тепло, світло, народ швендяє розслаблений, там і познімаємо. Їдьмо до мене грітися, га?

Останні дні осені зовсім не такі приємні, як, скажімо, бабине літо. Велике місто вже без листя, але ще без снігу. Вітер тріпає дерева й кущі, інколи зривається дощ, потім передумує і знову ховається в хмари, а ті повзуть низько, повільно, наче приглядаючись до людей, які мешкають у цьому місті. Та загалом їм, хмарам, байдуже, вони линуть далі, а люди залишаються у своїй метушні й одвічних проблемах.

Яна дивилась у вікно, тримаючи обома руками гарячий керамічний кухоль із чаєм. Тепло зігрівало пальці та, здавалося, розходилось усім тілом. Десь-таки вона підмерзла і, мабуть, застудилася — ковтати було боляче, тіло просилося додому, під гарячий душ, потім у м’якеньку піжаму, вовняні шкарпетки та під теплу ковдру. Та хоч вона вже відпустила своїх гуртківців, проте мала ще одну справу й мусила дочекатися відвідувачку.

У тридцять років Яна мала диплом учителя праці та креслення і досвід роботи в школі, яка розчарувала більшою орієнтованістю на звіти та іншу формальну бюрократію, ніж дійсно на розвиток творчих здібностей учнів. Вона не була революціонеркою за вдачею, не намагалася щось змінити в системі, а при першій нагоді пішла іншим шляхом — покинула школу та зареєструвалася приватним підприємцем. Приятелька, котра працювала тоді в дитсадку старшим методистом, склала їй протекцію щодо оренди вільного кабінету, і Яна облаштувалася в кінці коридору в кімнаті з комірчиною. По обіді вона приходила проводити заняття з тими, хто бажав навчитися розпису по дереву або плетенню різноманітних ґерданів, браслетів із бісеру, шкіри, різнокольорових ниток, валянню виробів із кольорової вовни — що сама вміла, тому й навчала. Гуртківці платили якісь гроші, а реалізаторка на Андріївському узвозі продавала її авторські роботи, вторговуючи собі та Яні живу копійку.

Але крім умілих рук, посидючості та розвиненого смаку Яна мала ще якийсь дивний невизначений дар. Вона й сама не знала, коли він з’явився, чи, може, був із нею завжди, та дрімав до пори. Яна вміла, як казала її приятелька, «вирівняти» людину в стані життєвої розгубленості, депресії, у той період, коли руки опускаються і жити не хочеться. Власне, вона спочатку й не знала, що таке вміє. Помітила це, коли одна за одною почали приходити «поговорити» не тільки розгублені знайомі, але й знайомі знайомих, котрих вона подекуди зовсім не знала. Хоча тим, здається, було навіть легше відкритися чужій людині, наче попутнику в нічному потязі, якого ти, зійшовши на своїй станції, більше ніколи не побачиш.