Людмила Иванцова - Сердечна терапія

Коли візити жінок стали не випадковими, а регулярними, Яна навіть злякалася — хто вона така, щоб люди приходили, як на сповідь, із надією на якусь допомогу та пораду від неї? Який там її власний досвід, щоб піднятися над чужими ситуаціями та їх судити? І чому тим жінкам після спілкування з нею легшає? Як у неї це виходить? Питань було багато, відповідей мало. Але жінки йшли, і відмовити, навіть коли хотілося, Яна не могла, бо, боронь Боже, якась із них у безвиході після її відмови кинеться на колію метрополітену чи з балкону, як тоді жити?

І вже рідко бував такий тиждень, щоб ніхто не завітав на розмову — хоч уперше, хоч для подальшої бесіди. Яна призначала час, мусила мати графік та лімітувати «прийом», аби й гуртківців своїх не розгубити. Адже та ручна робота — теж своєрідна профілактика, щоб не допустити нервового зриву, у разі чого, бо хобі, вважала вона, — то наче дірочка в пароварці, яка випускає пару при перевищенні тиску в душі.

Це Яна знала напевне. П’ять років тому після несподіваної та цинічної зради чоловіка вона ще і втратила дитину. І, мабуть, лише те, що вміла творити руками, втримало її по цей бік прірви.

Інколи вона думала, що саме після того, повільно власноруч виплутавшись із липкої недовіри до людей взагалі та до чоловіків зокрема, відлежавшись та відревівши в западині тої синусоїди, що звуть життєвим шляхом, вона розставила крапки над «і» та наче якось переродилася. Може, саме тоді й з’явився її дивний дар слухати та непомітно витягати з подібної ями інших. Вона не знала, як це працює, але воно було. Приятелька охрестила її хист «якась терапія».

Називати себе психологом чи психотерапевтом Яна не наважувалася, не сміла і не хотіла. Який із неї психолог? Цьому довго вчаться, читають безліч розумних книжок, переймають чужий досвід, практикуються з наставниками, мають дипломи в рамках на стінах та офіційне право слухати й допомагати. На похід до неї, бездипломної, могла зважитися лише жінка, якій уже неважливо, хто це буде і що з нею робитиме. Чи якась «бабка» викочуватиме яйцем і шепотітиме молитви, чи ворожка розкине карти й дасть надію, чи шаман битиме в бубон над її головою, вирівнюючи ритм зболілого серця... Байдуже, хто і що робитиме, аби лиш із тої голови вивітрилися дурні думки, що життя — це безвихідь, а з серця повилазили б колючки, що так мучать болем удень і вночі.

Колись, подумавши про бабку-знахарку, Яна пригадала, що її покійна бабуся мимохідь розповідала про свою матір, котра «щось уміла». Але хіба молоді до такого дослухалися? От і пішла бабуся за обрій, так і не розповівши детальніше. Тепер-бо можна, а тоді не дуже й говорили про таке.

Яна дивилася у вікно, поринувши у свої думки, аж раптом її увагу привернула смуга світла від фар, що виринула з-за рогу багатоповерхового будинку й розкраяла темний двір дитячого садка. Легковий автомобіль зупинився поза парканом, метрів за двадцять. Фари вимкнулися, але натомість спалахнуло світло в салоні машини, викривши там жінку, яка дістала із сумочки помаду й підфарбувала губи. Потім лампочка згасла, жінка вийшла, блимнули фари — увімкнулася сигналізація. Яна не дуже розумілася на марках автівок, але то явно були не «Жигулі». Майнула думка, чи це не до неї приїхала відвідувачка, за яку просила вдячна колишня «пацієнтка»... Але жінка все не відходила від машини. Блимнув і згас вогник запальнички, затліла цигарка. Яна шморгнула носом і глянула на годинник — було п’ять хвилин по сьомій. Дама біля машини не надто скидалася на людину у відчаї. Жінка, що потребує допомоги, мабуть, бігла б сюди без запізнень. Звісно, якщо б сподівалася, що тут їй чимось зарадять.

Яна знизала плечима, знову подумала про гарячий душ та теплу ковдру і дала собі ще десять хвилин на чекання, щоб опісля з чистим сумлінням іти додому. За вікном вогник недопалка описав дугу і впав на землю. Жіночий силует у світлому вбранні повільно рушив до хвіртки дитячого садка. Яна втомлено зітхнула. А за хвилину в двері кабінету постукали.

Все-таки це була вона, нова відвідувачка. Скептично скрививши губи і не приховуючи здивування, вона роздивлялася з порога скромний інтер’єр кабінету «психотерапевта» і саму господарку цієї дивної творчої майстерні.

— Чай будете? — спитала Яна замість вітання.

Власне, дама теж не віталась і не знайомилась, а лише якось зверхньо дивилася навколо і виглядала дуже втомленою, хоч і була добре вдягнена, причесана й нафарбована.

— Ви — Яна? — уточнила вона, знімаючи шкіряні рукавички.