Людмила Иванцова - Сердечна терапія

— Так. Як мені звертатися до вас?

Дама на мить замислилася, поправила волосся і промовила:

— Антоніна. По батькові не обов’язково. Ми довго жили за кордоном, я так звикла.

Яна кивнула, підвелася, увімкнула електрочайник на сусідньому столі, показала рукою на вішалку біля дверей:

— Можете повісити пальто, у нас не холодно.

Відвідувачка зняла світле кашемірове пальто з пухнастим коміром, залишившись у брючному костюмі шоколадного кольору, і ще раз озирнулася довкола. Її увагу привернула експозиція плетених браслетів на стіні. Вона на мить затрималася, дивлячись на різнокольорові вироби, простягнула пальто до гачка, але промахнулася, пальто впало додолу, в кишені приглушено дзенькнули ключі. Це не викликало у власниці жодних емоцій, вона, мов уві сні, подивилася на нього, нахилила голову вбік, знизала плечима і присіла до пальта. Потім, не підводячись, озирнулася на Яну, котра мовчки спостерігала цю сцену.

— Ви думаєте, наша розмова може щось змінити в моєму житті?

— Хто знає? — відповіла Яна.

Антоніна взяла пальто, підвелася, повісила його на гачок.

— Віра Павлівна вас хвалила. Але я не думала, що ви... Що ви така молода.

— А якби я була стара, це було б приємніше? — всміхнулася Яна.

Відвідувачка гмикнула, теж усміхнулася, тріпнула головою, махнула рукою і сказала, наче оживши:

— А кави у вас немає?

— Є. Розчинна. Але чай кращий.

— Ну, тоді давайте чай. Палити можна?

І вона, не дочекавшись відповіді, витягла з кишені пальта цигарки та запальничку.

— Ну, якщо без цього ніяк, — промовила Яна, — то доведеться відкрити кватирку.

— Доведеться відкрити кватирку, — ніби відлуння, повторила Антоніна.

Хвилин за п’ять потому Яна вже розуміла її проблему, але жінка прийшла зовсім не для того, щоби стисло окреслити свою ситуацію. Вона говорила й говорила, відлітаючи спогадами аж у дошлюбний період, де мала різних залицяльників і навіть роман із перспективним кавказцем, а зрештою обрала його, свого чоловіка. Щоправда, на питання «чому?» досі не могла собі відповісти. Може, тому, що саме ним могла крутити, як хотіла. Цей обранець ладен був зробити для неї все, тільки ворухни пальцем, щасливий уже тим, що йому надали перевагу. А вона дозволяла себе любити, втішалася такою увагою та відданістю і сама дивувалася з відсутності у нього типово чоловічих амбіцій. Але часи минають, і пріоритети змінюються. Народився син, чоловік уперто долав сходинку за сходинкою свого навчання, завойовуючи наукові ступені та звання. А вона розривалася між дитиною, своїми інженерними заробітками та підробітками, бо чоловікових радянських «наукових» було замало для молодої родини, а допомоги зовні чекати не доводилося...

Через деякий час Антоніна, роздушивши недопалок у керамічній саморобній попільничці та залпом допивши охололий чай, перелетіла в сьогодення. Знову кляла той сайт в Інтернеті, де, за її словами, «процвітає блудство» і де її чоловік, тепер у зовсім інших чинах, ступенях, статках та з новим самовідчуттям, у хвилини релаксу шукав своїх колишніх однокласників, одногрупників і колег. Ті теж розлетілися світом і також «зі старечої сентиментальності» блукали соціальними мережами у пошуках «таких само старих придурків», щоб похвалитися досягненнями та пригадати молодечу дурість.

От саме там, зі слів Антоніни, і відкопав Ігор свою «стару тумбочку» — перше шкільне кохання. Він навіть сам згарячу поділився з дружиною цією знахідкою:

— Тоню! Ні, ну уяви собі, скільки наших тут знайшлося! І навіть Соня Тютюнникова! Якби ти знала, як я колись був у неї закоханий!

Антоніна з-за спини чоловіка глянула на монітор і побачила фото гарненької кучерявої дівчини у шкільній формі, у білому накрохмаленому фартуху, з двома важкими темними косами та тугими ситими щічками.

— Відмінниця, мабуть. Хоча в очах чорти водяться, — зауважила Антоніна, пригадавши, що й у неї була подібна форма, та й коси не гірші були, хіба що волосся не кучеряве. — Але ніс заважкий, — не втрималася вона від суто жіночого компліменту, аби чоловік не надто ідеалізував це ретро.

Спершу нічого не поворухнулося в серці Антоніни — який там ризик після стількох років?! Та ще й виявилося, що та Соня досі живе у Львові, а вони ж бо давним-давно перебралися до столиці. Але через деякий час жінка занепокоїлася. Як і раніше, чоловік працював, читав лекції, писав наукові статті, але став якимось іншим. Часом мрійливий вираз недоречно напливав йому на обличчя, іноді він замислювався і не чув, що Антоніна до нього звертається, а інколи ставав дратівливим і несподівано дорікав, що вона його не любить...