У неї розболілася голова, наче обруч її стиснув. Антоніна вляглася у постіль та попросила чоловіка дати їй спазмалгон, той приніс ще й солодкого чаю, посидів на краю ліжка та знов пішов за комп’ютер.
Антоніна розридалася.
— Звісно, тут хоч умри, ніхто не засмутиться! Висмоктали з мене все, що могли, і гуляй! — буркотіла вона, схлипуючи. — Повиростали! Усім мерсі! Усі вільні! Гади... Соні йому треба... Романтик драний!
Антоніна заливалася слізьми і не знала, що відповість чоловікові, якщо той раптом з’явиться на порозі спальні. Але Ігор не прийшов. Працював за комп’ютером. Чи спілкувався із Сонею?
Жінка, виснажена хвилюванням та сльозами, заснула, а назавтра не піднялася зранку проводити чоловіка на роботу. Полежавши якийсь час після того, як клацнув у дверях замок, вона блукала квартирою в халаті, нечесана, дезорієнтована та збентежена. Опівдні всілася за комп’ютер з метою завести й собі сторінку на тому сайті, відшукати ту Соню і суворо попередити її, щоб забрала руки геть від чужого. Але раптом помітила клаптик паперу, що виднівся з-під клавіатури. На ньому було написано: «Пароль ВАДИК». Антоніна на мить завмерла: Вадиком звали їхнього сина. А пароль був якщо не від сторінки на сайті, то вже точно від поштової скриньки.
Жінка стояла біля вікна і докурювала третю цигарку, пускаючи дим у кватирку. Спочатку вона розповідала дуже емоційно, жестикулювала, вставала, ходила, знову сідала, зверталася до Яни за підтримкою чи вигукувала:
— Ні, ну ви собі уявляєте?!
А потім, випустивши пару, підійшла до вікна, дивилася на нічне місто і вже менш емоційно розповідала, на яке жахіття перетворилося її життя після того, як вона отримала доступ до його поштової скриньки.
— Я щодня перевіряла пошту, як наркоман у жаданні дози, мене трусило, не могла дочекатися, коли чоловік відкрив листа, що надійшов від «любої Соні» ще в обід, а я вже бачила його у скриньці та кусала себе за руку, щоб не відкрити завчасно, бо як же? Ігор прийде і побачить, що хтось копирсався в його пошті та змінить пароль до ящика, а заразом і ставлення до мене... А «люба Соня» має чоловіка, хоч і значно гіршого за Ігоря, — звісно, та «стара тумбочка» сама робила кар’єру, коли їй було плекати голову родини?! Але тепер вона, хоч і старша на два роки за мене, та авжеж цікавіша — бо, по-перше, овіяна романтикою хлопчачого кохання, а по-друге, не остогидла йому за тридцять років сімейного життя як власна дружина.
Якусь хвилину панує тиша, Антоніна наче й не чекає відповіді, ні про що не питає і не зазирає у вічі Яні, як деякі інші відвідувачки.
— Я ненавиджу той сайт! Ненавиджу Інтернет, його комп’ютер, я ненавиджу ту підстаркувату Джульєтту, що заволоділа його думками! — кидає вона Яні, котрій не надто довіряє як спеціалісту, проте не може випустити пару деінде, бо близьких подруг чомусь так і не нажила.
Вона не могла розповісти абикому про своє таємне чатування над поштовим романом чоловіка — світ не без добрих людей, донесуть, і наслідки будуть непередбачувані... Але після першого стресу та розгубленості Антоніна виробила власну стратегію в цій ситуації. Вона, мов та Шахерезада, щодня розповідала чоловікові «казки» про різні випадки з життя якихось далеких знайомих чи родичів, з історій приятелів тих знайомих та приятелів приятелів. Мораллю кожної казочки, хоч і не проголошеною, було те, що дурні чоловіки в пошуках кращого втрачають надбане хороше.
Ігор слухав надто уважно, видаючи цим небайдужість до теми. Ще рік тому він би не став витрачати час на таке порожнє базікання, краще подивився б спортивні програми чи почитав науковий вісник, а тепер навіть питання почав ставити. Антоніна зрозуміла: він обмірковує можливі перспективи, виробляє стратегію та тактику відступу з сім’ї! Хоча хіба то вже сім’я, коли єдиний син випурхнув і зажив окремо, хоч і не створив іще власної родини?
«Так-так, якби наш геній пішов у блуд раніше, то він би, свиня, покинув жінку з малою дитиною, а сьогодні... Він просто залишає ще не стару і цілком працездатну жінку, яка вже звикла до певного достатку, доживати вік наодинці, піклуватися про власний шмат хліба чи зиркати очима навколо в пошуках гідної заміни. Та, власне, хіба це його зупинить? У нього — романтика! Крила розгорнулися, спина вирівнялася, очі, як у орла, — життя на злеті! І хіба його турбує, що моєму життю після того — торба?» — думала якось Антоніна, сидячи на лавочці Дніпровської набережної з тліючою цигаркою в руці. Вона споглядала, як із дерев падає в річку останнє листя, а в грудях гірко пекло чи то від тютюнового диму, чи від проковтнутих сліз.
Читать дальше