Алессандро Барикко - Шовк

– Якого біса! Що я мушу робити?

– Нічого не робіть, і станете мером заможного краю.

Через п’ять років у Лавільдьйо було вже сім фабрик; містечко перетворилося на один із головних європейських центрів шовківництва та шовкопрядіння. Не все це належало Бальдаб’ю. Інші поважні громадяни та землевласники усього краю слідом за ним занурилися в цю своєрідну діяльність. Кожному з них Бальдаб’ю охоче відкривав секрети свого ремесла. Це розважало його більше, ніж загрібання грошей лопатою. Навчати людей. Мати секрети, щоб розповідати їх. Така це була особистість.

Саме Бальдаб’ю був тим, хто змінив життя Ерве Жонкура за вісім років до того моменту, з якого ми взялися розповідати. То були часи, коли перші епідемії почали шкодити виробництву коконів шовкопряда в Європі. Бальдаб’ю це не засмутило. Він обміркував ситуацію та дійшов висновку, що проблема не має розв’язку, а далі стане тільки гірше. Що з цим вдіяти, він знав, але йому бракувало виконавця. Він зрозумів, що знайшов потрібну людину, коли побачив, як Ерве Жонкур проходить повз кав’ярню «Верден» – такий елегантний у своєму мундирі молодшого лейтенанта інфантерії, з гордовитой ходою, як усі військові у відпустці. Йому було тоді двадцять чотири роки. Бальдаб’ю запросив його до своєї оселі, розкрив перед ним географічний атлас, повний екзотичних назв, і сказав:

– Прийміть мої вітання, хлопче. Ви нарешті знайшли серйозну роботу.

Ерве Жонкур мусив вислухати тривалу розповідь про шовкопряда, грену, піраміди та морські подорожі. Потім відповів:

– Не зможу.

– Чому?

– За два дні моя відпустка скінчиться, мушу повернутися до Парижа.

– Військова кар’єра?

– Так. Згідно з бажаннями мого батька.

– Це не проблема.

Бальдаб’ю підхопив Ерве Жонкура та повів до батька. Увійшов до кабінету, не постукавши в двері.

– Знаєте, хто це? – спитав він.

– Мій син.

– Придивіться краще!

Мер відкинувся на спинку шкіряного крісла, на чолі його виступив піт.

– Це мій син Ерве, котрий за два дні повернеться до Парижа, де на нього чекає блискуча кар’єра в нашому війську, якщо буде на те воля Господа та святої Агнеси.

– Дуже добре. Тільки ось Господь тепер зайнятий чимось іншим, а свята Агнеса ненавидить військових.

Через місяць Ерве Жонкур вирушив до Єгипту на кораблі під назвою «Адель». У каюти долинали запахи з камбуза, його сусідом був англієць, який казав, що брав участь у битві під Ватерлоо. Ввечері на третій день з’явилися дельфіни, вони злітали над обрієм, немов сп’янілі хвилі; на рулетці постійно випадало число шістнадцять.

Ерве повернувся через два місяці – у першу неділю квітня, саме вчасно, щоб відвідати Великодню месу, – з двома великими дерев’яними коробками, що містили тисячі яєчок, укритих шарами вати. Він привіз також багато цікавих спостережень. Але Бальдаб’ю, коли вони залишилися наодинці, промовив тільки:

– Розкажи мені про дельфінів.

– Про дельфінів?

– Коли ти їх побачив?

Такий вже був Бальдаб’ю.

Ніхто не знав, скільки йому років.

– Майже всі , – тихо сказав Бальдаб’ю. – Майже!

І він долив дві краплі води до свого келиха перно.

Була серпнева ніч, після опівночі. У цей час кафе «Верден» зазвичай було б давно зачинене. Стільці стояли догори ногами на столах. Стійку бара та все приміщення прибрали. Залишилося тільки загасити лампи й замкнути двері. Проте «Верден» завмер в очікуванні: Бальдаб’ю ще не промовив свого слова.

Ерве Жонкур сидів навпроти нього, незворушний, зі згаслою сигаретою між вустами, і слухав.

Знову, як за вісім років до того, він дозволяв цьому чоловікові спокійно переписати книгу його долі. Голос Бальдаб’ю лунав тихо, але чітко, ритм підкреслювали короткі паузи, коли той раз у раз сьорбав перно. Спливала хвилина за хвилиною. Нарешті він скінчив свою промову:

– Вибору ми не маємо. Якщо хочемо вижити, треба їхати аж туди.

Запала тиша.

Відвідувачі «Вердена», спираючись на стійку, дивилися на них обох. Бальдаб’ю спробував зробити ковток, нахиливши свій келих, на дні якого залишилося ще кілька крапель перно. Ерве Жонкур поклав сигарету на край стола та спитав:

– А де точніше я маю шукати цю Японію?

Бальдаб’ю підняв свій ціпок і вказав кудись понад дахом церкви Сент-Оґюст.

– Тримайся цього напрямку. Доки не дійдеш до краю світу.

У ті часи Японія насправді була немов іншим світом. Цей великий острів, що складався з купи менших островів, на двісті років був цілком відгороджений від усього людства; жодні контакти з континентом не дозволялися, ніхто з чужоземців не мав дозволу ступити на цю землю. Узбережжя Китаю відстояло від них майже на двісті миль, але імператорський декрет зробив цю відстань іще більшою: мешканцям острова було заборонено будувати човни, для яких знадобилося б зрубати більш ніж одне дерево. За своєрідною логікою правителів закон не забороняв японцям покидати острів, але на кожного, хто спробував би повернутися, чекала страта. Китайські, голландські та англійські купці раз по раз намагалися зламати цю безглузду перешкоду, але мали задовольнятися небезпечною й ненадійною системою контрабанди. Це приносило їм обмаль прибутку, багато неспокою та кілька легенд, які добре розходилися під час вечірніх балачок на порозі дому. Там, де вони зазнали поразки, американці здобули успіх за допомогою зброї. У липні 1853 року комодор Метью Перрі увійшов до Йокогамської затоки із сучасною паровою ескадрою та висунув Японії ультиматум, який «передбачав» відкриття доступу чужоземцям на острів.