Це мучить його, я бачу. Моя покiрнiсть, мої губи, що намагаються зупинити його пальцi. Вiн не йде. Чому вiн не йде? Уже можна йти, потiм прислати менi вiнка, виготовленого iз залишкiв новорiчних ялинок, прикрашеного тупими штучними квiтами та муаровими стрiчками. Менi здається, що вiн уже все сказав, сказав навiть бiльше, нiж мiг та хотiв. «Лiсо». Вiн тримає мої руки. Мертвi холоднi руки. «Лiсо, незважаючи нi на що, з тобою залишається один вiдсоток мого кохання, один вiдсоток мене залишається з тобою назавжди». Я всмiхаюся. «Один вiдсоток тебе, один вiдсоток кохання? Один вiдсоток, так? Чудово. Як знежирений кефiр. Знежирений кефiр - напевне, дуже смачно. А може, навiть i корисно. Та я проти такої знежиреностi. Менi не треба такого знежиреного кохання, розумiєш? Менi воно не потрiбне, розумiєш, сволото? Менi не потрiбне таке знежирене, не потрiбне таке знежирене, не потрiбен такий знежирений ти, менi не…» Вiн закриває вуха, вiн закриває дверi. Вiн iде.
Коли вiн пiшов, вислизнув, подався геть, я починаю розумiти, що один вiдсоток - це не нуль. Один вiдсоток - це не зеро. Нахабна
панi Надiя вповзає до мого серця. Вона шепоче: «Один вiдсоток - це щось, це - багато, це означає, що вiн залишив маленьке зернятко, але ти з нього зможеш виростити справжнi здоровi почуття». Я кажу їй, що не треба марних сподiвань. Мною трусить, як у лихоманцi. Вона не залишає мене. Вона й далi пояснює, наводить приклади з лiтератури та iсторiї (iнодi наша начитанiсть плутає нам усi карти, та й узагалi псує нам життя), ти починаєш слухати її, а найгiрше те, що ти починаєш вiрити їй. Тiльки вiд безпорадностi закоханi люди вирiшують боротися за втрачене кохання. Тiльки вiд вiдчаю закоханi люди вирiшують боротися за вигадане кохання. Тiльки з власної дуростi, виплеканої Надiєю, закоханi люди вирiшують боротися за один вiдсоток вигаданого та втраченого кохання. Повернути за будь яку цiну. Повернути або вмерти. Повернути, а потiм - нецiкаво. Повернути, i кiнець книжцi.
Я набирав її телефонний номер. Нещаснi (а може щасливi?) сiм цифр, котрi заважали менi вiльно дихати, вiльно жити та вiльно вмерти кiнець кiнцем. Я ще раз дивлюся на ноти, сiм нот, кожна з них - цифра її телефону, я спробував програти всi можливi комбiнацiї. Вийшов непоганий етюд, але я не мав сил його записати. Я крутнувся на дзиґлику, закрив кришку рояля, проспiвав чотири останнi цифри, як кiнцевий акорд, та набрав її телефонний номер. Цей номер вилежав як слiд. Бiльше тижня. Алекс наполягав, аби я витримав тиждень. «Кожен день - за кожну цифру». Я витримав навiть бiльше. Цiлих вiсiм днiв.
Я не мiг дивитися на номери автомобiлiв, не мiг дивитися телевiзор,
а також читати газети. Кожна цифра нагадувала менi про те, яким скарбом
я володiю. У мене є її телефон, i вона може бути вдома. Вчора я хотiв набрати її номер, але не змiг. Не змiг угамувати тремтiння, вологi пальцi вiдмовлялися мене слухати, я постiйно витирав їх об кишеню джинсiв. «У вас щось iз задом? Вибачте, що запитую так прямо, але Ви його постiйно мацаєте», - сказала менi на вулицi стороння симпатична дiвчина. «Це я мацаю кишеню, а не дупу», - огризнувся я. Дiвчина вiдобразила бровами подив:»А». Вона працювала проктологом, це було написано на її вiзитiвцi сiрого кольору, яку я роздивився вже вдома.
Це поклало край усьому. Я зрозумiв, що незабаром зi мною на вулицi почнуть знайомитися симпатичнi психiатри задля задоволення своїх професiйних потреб та амбiцiй.
Вона була вдома. Вона видихнула в слухавку чи то «Ало», чи то «Олег», я не розчув. Це було так зненацька - одразу почути її голос. Важливим було почути її голос, а не зрозумiти, що саме вона вигукнула. Вона взяла слухавку пiсля першого ж гудка, тому я не встиг нiчого второпати, налаштувати себе на її хвилю. «Привiт, ееее, це - Лесь». I вона менi зрадiла. Спочатку я не мiг повiрити в це, але вона менi вiдверто зрадiла. «Слухай, - заходь. Менi треба щось тобi розповiсти. Слухай, це чудово, що ти подзвонив, правда. Заходь, так? I зараз». I вона кинула слухавку. Менi довелося ще раз набрати щасливi, так, тепер я був переконаний,
саме щасливi сiм цифр її номера, щоб запитати, куди, власне, я маю йти.
Я не пам'ятаю, про що я думав, коли дiставався її помешкання.
Я взяв машину, але вийшов майже за два квартали до її
будинку (коли я вийшов уже вiд неї, то не мiг згадати, де саме
припаркувався). Час вiд часу я пiдносив до обличчя букет троянд бiлого
кольору, я пам'ятаю, що вона обожнювала бiлi троянди, вдихав їхнiй
аромат i намагався вгамувати стукiт серця. Посмiхався дiвчаткам, котрi
Читать дальше