Колін Маккалоу - Ті, що співають у терні

Меґі, смокчучи великий палець, скрутилась маленьким калачиком, а волосся, закріплене ганчірочками, розсипалося довкола її голови. Єдина дівчина в сім’ї. Удостоївши доньку лише побіжним поглядом, Фі вийшла з кімнати: у Меґі не було нічого загадкового, бо вона була жіночої статі. Мати знала, якою буде її доля, і не відчувала до неї ані заздрощів, ані жалю. З хлопцями було інакше: вони дивовижні, чоловіки, що якимсь чудесним алхімічним чином матеріалізувалися з її жіночого тіла. Звісно, без їхньої допомоги важко було поратися в хаті, але воно того варте. З усіх однолітків сини Педді найбільше були схожі на свого батька. Коли чоловік породжує синів, то він — справжній мужчина.

Фіона нечутно причинила двері своєї спальні й поставила лампу на комод. Занімілими пальцями розстебнула вона численні ґудзики від закритого коміру плаття до стегон, а потім стягнула його з рук. Знявши бретельки ліфчика і міцно притискаючи його до грудей, вона натягнула, звиваючись, нічну фланелеву сорочку. І тільки коли її тіло було пристойно прикрите, Фіона зняла з себе підштаники та неміцно затягнутий корсет. Розсипалося по плечах золотисте волосся, зав’язане удень тугим вузлом, а шпильки опинилися в морській мушлі на комоді. Але навіть йому, хоч яким би прекрасним воно було — густим, блискучим та прямим — свобода не дозволялася: Фіона підняла лікті над головою і почала швидко заплітати його у косу. А потім вона обернулася і, мимоволі затамувавши дух, зиркнула на ліжко. Педді спав, і вона рвучко видихнула з полегшенням. І не тому, що їй не подобалося, коли чоловік перебував у відповідному настрої, бо Педді був сором’язливим, ніжним та вмілим коханцем. Поки Меґі не подорослішає на два-три роки, ростити ще одну дитину буде дуже важко.

По неділях, коли Клірі ходили до церкви, Меґі залишалася вдома з одним із старших хлопців; їй нетерпеливилося подорослішати, щоб теж відвідувати службу. Педрік Клірі дотримувався тієї думки, що малим дітям не місце в будь-якому іншому домі, окрім власного, і це поширювалося й на молитовний дім. Лише тоді, коли Меґі піде до школи і навчиться подовгу сидіти непорушно, її можна буде пускати до церкви. Але до того — в жодному разі. І щонеділі вона, одинока, стояла біля ялівцевого куща збоку від парадних воріт і дивилася, як уся родина набивалася у старий тарантас, а один із братів, котрому довірили доглядати за нею, вдавав, що то є велика радість — уникнути відвідин служби. Єдиним із Клірі, кому подобалося відокремлюватися від решти, був Френк.

Релігія була невід’ємною частиною життя Педді. На його шлюб із Фіоною католицький священик погодився вкрай неохоче, бо вона була парафіянкою англіканської церкви. І хоча Фі й відмовилася від своєї віри заради Педді, його віру приймати вона не стала. Важко сказати чому, хоча одна причина була очевидною: Армстронґи походили з древнього роду першопрохідців, щирих англіканців, а Педді був іммігрантом без шеляга в кишені та ще й ірландцем. Армстронґи з’явилися в Новій Зеландії ще до прибуття перших «офіційних» поселенців, а це було своєрідним паспортом, що засвідчував приналежність до колоніальної аристократії. Армстронґи про Фіону сказали лиш одне: її шлюб із Педріком був мезальянсом.

Родерік Армстронґ заснував новозеландський клан у дуже цікавий спосіб. Усе почалося з події, яка справила величезний вплив на Англію вісімнадцятого сторіччя: з Війни за незалежність в Америці. До 1776 року щорічно понад тисячу дрібних порушників відправляли морем до Вірджинії та до Північної й Південної Кароліни, продаючи їх там у кабалу не кращу за рабство. Тогочасне британське правосуддя було немилосердним та безжальним: убивство, підпал, загадковий злочин під назвою «видавати себе за циганів», а також крадіжка на суму більше за шилінг каралися шибеницею. Скоєння ж дрібного злочину тягло за собою заслання порушника до Америки на термін, що визначався тривалістю решти його життя.

Та 1776 року Америку «закрили», й Англія опинилася в ситуації, коли кількість засуджених швидко зростала, а подіти їх нікуди. В’язниці були забиті вщент, тому надлишок в’язнів розміщували в трюмах старих кораблів, що стояли на якорі у гирлах річок. Щось треба було робити, і вихід знайшли. З величезною неохотою (бо це означало витрату кількох тисяч фунтів) капітану Артуру Філіпу наказали плисти до Великої південної землі. Це сталося 1787 року. Його флот з одинадцяти кораблів перевозив понад тисячу каторжників, а також матросів, морських офіцерів та загін морських піхотинців. Та це не була славетна одисея у пошуках свободи. Спливло вісім місяців, і наприкінці січня 1788 року флот прибув до бухти Ботані-бей. Його божевільна величність король Георг Третій знайшов нове звалище для своїх каторжан — колонію Новий Південний Уельс.