Лариса Чагровська - Багаті і бідні

Задоволена собою Оленка швидким впевненим кроком підійшла до вчительського столу і видихнула. «Молодець, треба показати їм, хто тут головний!» — подумки похвалила сама себе Оленка.

Нарешті продзвенів дзвоник. Оленка встала з-за столу і мовила:

— Прошу здавати роботи. І затямте, що я не робитиму поблажок, як інші вчителі. Оцінюватиму лише ваші знання, а не вміння списувати. Тому тим, хто хоче отримати високий бал, раджу просто добросовісно працювати.

Учні потихеньку стікались до вчительського столу. Оленка знала, що Кучеренко залишиться. Він завжди, зіпсувавши урок, залишався на перерві, щоб остаточно добити педагога. Дивний школяр, який не спішить на перерву.

Дзвінок звільнив приміщення і Андрій підійшов до вчительки, яка збирала самостійні роботи і пакувала велику сумку гидкого брудно-зеленого кольору.

Оленка набрала повітря і, уважно дивлячись своїми карими очима, кивнула русявою головою у бік дверей. Раптом уся злість і образа зникла, вона не хотіла довгих розмов з директором та завучем, які й так нічого не змінять.

— Андрію, йдіть на перерву, урок закінчився.

— А можна буде написати цю самостійну потім, — упівголоса запитав Андрій і скривився.

Оленка, яка спостерігала за його мімікою, раптом засміялась. Уся сміливість ватажка без публіки зникла. Хлопець розгублено дивився на вчительку, він зрозумів її сміх як знущання. Це зачепило його гордість, але він ще не здавався.

Але Оленка стояла на своєму.

— Андрію, воювати з учителем — це не найкращий спосіб здобути собі авторитет. Якби я помилялася, то обов’язково визнала б це. Але тепер були неправі ви, тому цього разу я не дозволю переписувати роботу.

Помітно розгублений і засмучений Кучеренко побрів з класу.

Відчитавши ще два уроки, Оленка підхопила купу зошитів з самостійною роботою 8-а і попрямувала до учительської. Там якраз проходило обіднє чаювання.

— Привіт, — весело пробубоніла повновида хімічка, смакуючи шматок тортика.

Оленка кивнула у відповідь і закрила двері.

У приміщенні пахло кавою і квітами, що залишились ще з Дня вчителя.

— Ну як воно? — Хімічка схопила невеличке тістечко і, ледь прожувавши, продовжила, — як минув урок у 8-а, знову проблеми? От діточки пішли, — вона широко посміхнулась і зиркнула на тарілку, де все ще лежав добрячий шматок «Наполеона».

Оленка знизала плечима, сіла за стіл і почала порпатись у торбі.

— Та ні, Галю, то не з 8-а проблеми, а з Кучеренком. Проте я вже навчилась не звертати на нього уваги, — Оленка дістала самостійні й розгорнула першу. — А від кого це ти чула? Лише два уроки пройшло, я до Нінки не ходила ще…та й не піду, мабуть, це однаково нічого не дасть.

— Правильно, за тебе вже Кучеренко пожалівся, і це таки щось дало, — Галя нарешті насмілилась взяти останній шматок з тарілки. — Тож тепер тебе Нінка сама викликає. — Галя соковито жувала, не помічаючи, як перемінилась співрозмовниця. — Та що з ним поробиш. Треба терпіти, от я йому четвірки ставлю, а він майже не дістає. Ми наче пакт уклали.

Оленка відклала чергову самостійну і на якусь мить вона так захотіла плакати…

— Ну тоді піду до Ніни, — стискаючи кулачки, піднялась Оленка, їй зовсім не хотілось слухати пусту балаканину Галі. — Чого тягти?

Піднявшись на другий поверх, Оленка натягла штучну посмішку і відпустила усі неприємні думки.

— Заходьте, — почувся низький жіночий голос у відповідь на її стукіт.

Оленка відчинила двері, завуч з навчального процесу, Ніна Гаврилівна Шестак, жестом запросила підлеглу.

— Добрий день, Олено Іванівно. Добре, що ви так швидко прийшли. Мені через півгодини треба їхати, тож давайте одразу до справи.

Оленка терпіти не могла таких людей як Шестак, самовпевнених і надмірно амбітних. Завуч ніколи не цікавилась своїми працівниками, але щедро роздавала поради, розпорядження та накази і завжди кудись поспішала.

— Отже, знову конфлікт у 8-а, — продовжувала та. — Ви, як педагог, повинні були знайти відповідний вихід одразу. — Завуч подивилась на Оленку як на пусте місце, — невже мені вас, Олено Іванівно, потрібно вчити?

Оленка чемно мовчала. Зрештою, та й так би її не послухала.

Ніна Гаврилівна нервовим кроком ходила туди-сюди кабінетом, наставляючи Оленку:

— Приходять діти і скаржаться. Я розумію, ви маєте мало досвіду, але ж потрібно шукати порозуміння зі своїми учнями. У них велике навантаження.

Мовчання Оленки збивало Ніну Гаврилівну з пантелику. Відчувши, що пауза затяглась, Оленка вирішила відповісти. — Ніно Гаврилівно, конфлікту ніякого нема. Я не збираюсь знаходити порозуміння з учнями тим шляхом, яким це роблять усі інші вчителі. Тобто давати їм завдання до контрольної, щоб вони потім могли просто все списати. — Оленка встала, гордо піднявши голову, кивнула і попрямувала до виходу.