Лариса Чагровська - Паризьке кохання

Дарина глянула на панель — Надійка.

Не дуже їй хотілося говорити зараз з доброю приятелькою, яка виявилася цілком правою щодо її коханого. Але телефон не затихав. А може вона відчула, що їй погано, подумала Дарка й автоматично піднесла телефон до вуха:

— Слухаю тебе уважно, Надійко.

— О! Ти слухаєш мене уважно, з якого часу? — Удавано здивований голос почувся з того боку.

Дарина глянула на годинник. Від моменту, коли розійшлася з Ігорем минуло двадцять хвилин.

— Останні двадцять хвилин, ледве стримуючи сльози відповіла Дарина.

Надійка відчула, що з приятелькою щось не так. І, як це не дивно, вона миттю здогадалася, що трапилося:

— Той Альфонс таки розчарував тебе?

— Так, — глухо відповіла Даруся. — Він одружується.

— Дарусю, кохана, — Надійка не знала, як втішити приятельку, бо навіть вона не сподівалася такого повороту. — А путівки, — невідомо для чого спитала вона у Дарини.

— Я їх порвала.

— Обидві? — поцікавилася Надійка. — Це ж три тисячі. Ми б могли поїхати туди разом, а гроші я б тобі потроху віддала.

Дарина шморгнула носом:

— Вибач, приятелько, я ні про що зараз не можу думати. Хоча коли чесно, я порвала лише одну путівку, другу не встигла. Ти подзвонила.

— От і прекрасно! — вигукнула Надійка, — поїдь сама.

— Тобто як сама? — не відразу зрозуміла подругу Дарина.

— Просто — сама. Ти ж завжди мріяла про той Париж і так тяжко гарувала на ці путівки. Зроби собі зрештою подарунок на День народження. Заодно трохи розвієшся.

На якусь мить Дарина побачила просто перед собою вогні Ейфелевої вежі. Плесо Сени, випрасуване прасками річкових трамвайчиків. Собор Паризької Богоматері. Ледь помітну, чарівну посмішку Мони Лізи. Художники на Монмартрі. Триумфальну арку та Елісейські поля з розкішними магазинами й вишуканими жінками, що гуляють повз них із крихітними песиками. Вона відчула неймовірний запах парфумів, свіжоспечених круасанів та запаморочливий аромат кави на сніданок. Перед її внутрішнім поглядом постало все те, від чого вона готова була відмовитися лише тому, що Ігор її покинув.

— А знаєш, ти права подруго, — уже дещо бадьорішим голосом відповіла Дарина. — Надійко, люба, вибач що порвала «твою» путівку. Я справді закінчена дурепа. Що б я робила без тебе. Обіцяю, що привезу тобі розкішний подарунок.

— Тільки ж не забудь, — докинула на прощання подруга. — Гарної подорожі.

Дарина розрівняла путівку й акуратно поклала до сумочки. Хай там що, але завтра зранку вона летить до Парижа. Так, її світ зруйновано. Ну то й що? Вона не перша і не остання. Але одна її мрія все ж мусить здійснитися! Сімдесят дві години іншого життя. Три доби казки. І нехай вона буде сама, що у цьому такого? Щоб випити келих вина, їй не потрібна компанія. Упорається й сама.

Сам переліт не запам’ятався Дарині нічим особливим, окрім лоскітливого відчуття у грудях під час зльоту та посадки. Їхній літак приземлився в аеропорту імені генерала де Голля. Дарина, що зовсім не знала французької трохи розгубилася.

— Вибачте, чи хтось зупинився у готелі «Аботель Кроун Етуаль», — звернулася вона до своїх супутників по літаку.

Одна пара повернулася в її бік.

— Це, здається, наш готель, — сказала приємним голосом дівчина, водночас звертаючись до свого хлопця:

— Любий, подивися, будь ласка, як точно називається наш готель?

Чоловік витягнув путівки й уважно прочитав:

— «Аботель Кроун Етуаль». Так, це наш готель, — підтвердив він.

Дарина, трохи зашарівшись, попросила:

— Чи могла б я поїхати з вами. Я, на жаль, зовсім не знаю французької, а мій супутник, що мав їхати зі мною, несподівано захворів, — елементарна жіноча гордість не дозволила їй сказати незнайомим людям, що її лише вчора кинув хлопець.

— Звичайно, — посміхнулася дівчина, — Вікторе, піймай нам таксі, — звернулася вона до свого хлопця. А потім простягнула руку Дарині, представляючись:

— Мене звати Ольга. А це мій чоловік, Віктор. Ми лише одружилися. Ми з Чернігова.

— Дуже приємно, — відповіла Дарина, потискуючи руку Ользі. — Дарина. Я зі Львова.

— Чудово, — потиснув Дарині руку Віктор. — Де ваша валіза. Я не можу дозволити такій чарівній галичанці тягати важкі валізи.

Дарина знову трохи почервоніла, не знаючи як реагувати на такий комплімент при молодій дружині. Та Ольга лише розсміялася:

— Не дивуйтеся, Дарко, він у мене художник. У нього всі жінки чарівні.

— А кохана лише одна, — урочисто промовив Віктор і ніжно поцілував дружину.