Йоанна Фабіцька - Шалене танго - істеричний роман

— Купив мені цигарки?

Ядзя сиділа на підлозі. Досі в піжамі, незважаючи на пообідню пору. Вона не милася вже кілька днів, кучері перетворилися на жирні бурульки, і від цього вона здавалася ще сумнішою. Волосся давно вже втратило свій характерний мідний блиск. Навіть веснянки, усі її кумедні веснянки, помітно зблякли від переживань. Однією рукою вона прикурювала витягнутого з попільнички недопалка, другою нишпорила в розірваному пакеті з кукурудзяними пластівцями.

— Їсти катма, попереджаю. Я не встигла приготувати.

— Я не голодний. — Густав витяг з кишені почату пачку дешевих цигарок. — Пан Едзьо знизу дав мені трохи для тебе. Питав, чи ти й досі така сумна.

Він зняв мокру куртку, старанно розвісив її на спинці стільця й почав збирати звідусіль чашки з рештками кави.

— Ходи до мене. — Ядзя простягла руки. — Облиш цей сраний посуд і йди сюди! Ти ж любиш свою маму, еге ж? Це нічого, що я геть не маю сил… Це відчай, розумієш? Але побачиш, усе буде добре. Я знайду роботу, переїдемо із цієї нори. Я знову ілюструватиму книжки. Або ні! Сама щось напишу, найліпше комікс. Разом зробимо, хочеш?

— Добре, мамо.

— Так! — Вона плеснула в долоні. — Все вирішено. Не треба мені жодних мужиків, щоб жити.

Ядзя підкотила штанини піжами, відкрила вікно і, не звертаючи увагу на дощ, вийшла на дах.

— Нікого мені не треба, нікого-о-о-о!

Вона кричала, склавши долоні й задерши обличчя до брудно-сірого неба. Вітер і дощ робили своє, байдужі до заяв іще однієї потенційної самогубці.

Густав викинув бички зі склянки, дочистив рідиною для посуду кеди, а тоді зачинився в туалеті з мобілкою.

— Сонечко, залиш! Залиш це! Коли Нюня зробить каку на горщик, то не приносить мамці. Мамця сама собі подивиться.

Уля, тридцятирічна білявка з великими блакитними очима, на мить з’явилася у дверях вітальні.

— Дуже перепрошую, але Зося так пишається тим, що покакала. Вона б із радістю без кінця дивилася на власні гівенця. Щиро кажучи, ми вже ради із цим не даємо.

Вона помчала із цим смердючим скарбом до вбиральні й через декілька хвилин гукнула:

— Налий собі чогось випити! Ось-ось має прийти Сара!

Дякую Тобі, Боже, за друзів, яких нам посилаєш. Коли Ядзя після місяця гниття в брудному спортивному костюмі, харчування виключно сніданковими пластівцями й чіпсами та перегляду передач для покинутих ідіоток (канал «Твоя ворожка») почала нагадувати передчасно постарілу, ожирілу бомжиху, Густав підняв на ноги Улю й Сару. Це були єдині Ядзині знайомі, яким вона із чистим сумлінням могла признатися, що в неї знову нічого в житті не вийшло, і вони б не зловтішалися із цього приводу.

Вони дружили ще зі студентських часів, утворюючи щось на зразок фізіологічного гібриду: майже зрослі назавжди. У всіх складалося враження, що після довгих років блукань десь у міжгалактичних просторах, їхні загублені рідні душі нарешті таки зустрілися. Такої глибокої інтимності, нерозривного зв’язку жодній із них потім не вдалося відчути ні з ким іншим. Колись вони навіть спробували це намалювати: три жінки сидять спинами в позі лотоса. Кожна дивиться прямо перед собою, кожна в інший бік. Але вони об’єднані волоссям, яке утворює дивовижне, нерозривне, трикольорове плетиво. Блондинка, брюнетка й рудоволоса. «Ну й кічуха», — вирішили вони потім і повісили, кожна в себе, у найнепомітнішому місці. У цій картині був якийсь магнетизм. Прихована сила солодкої, таємничої жіночої енергії.

Незважаючи на схожість, їхні долі склалися по-різному. Ядзя опинилася в перспективному видавництві. Уже тоді вона була покинутою жінкою, легковажно заплідненою одним із цих метеликів-Емманюелів. На малюнку, де вона була зображена в дитинстві, її фігурка завжди мчала уперед, бо життя таке коротке, а принад — так багато…

Ядзя народила Густава, купила квартирку на Повіслі й почала нелегке життя польського трудівника із кредитом на сорок років. І щоразу, коли вночі лежала на купленому в «Ікеї» дивані, спокійна, що за квартиру заплачено, стане грошей і на сплату кредиту й на зимовий табір для Гуця, їй на плече всідався гномик-варивода й заводив своєї: «Ти не там, де повинна бути. Твоє справжнє життя минає деінде, без тебе. Ти стоїш не на тому пероні, але ще можеш устигнути». Та Ядзя була переконана, що її потяг уже поїхав. Після останнього тесту на виживання, влаштованого Мешком, вона почувала себе знищеною, як Варшава після повстання. Хотілося лише, аби все переболіло.