Йоанна Фабіцька - Шалене танго

- О, дівчата... А я й не знав, що ви прийшли. Слухай, - звернувся він до дружини, - ти не знаєш, куди я поклав роздрук квартального балансу?

- Не знаю й не знатиму протягом найближчої години. А повертаючись до...

- Мамо! У цьому домі що, не можна вже й хвильку побути на самоті? Заборони йому заходити до мене. Він знову кудись заховав мій щоденник...

- Ганю, я поза покриттям, зависла, батарейки в мене сіли, саріtо? - Улі почав уриватися терпець. - Гуцьо, можеш трохи зайнятися Кубусем? Може, пограєте в щось?

- Я мушу заощаджувати енергію, мені ще матьоху робити.

- Густав! - Ядзя спопелила сина поглядом.

- Ну що? Ти сама казала, що коли людина себе до чогось примушує, то це їй скорочує життя на один день.

- У-у-у, то я вже вмерла, - констатувала Уля.

- Мамо-о-о! - Ганин голос перейшов на сопрано. - Ну ска-а-ажи йому!

- То де мій баланс? Ти, напевне, кудись його поклала. Вічно ти щось кудись кладеш! Я тобі стільки разів казав, щоб ти не чіпала жодних...

- Ну, мамо-о-о...

- Тихо-о-о!!! - Сара вистрибнула на канапу. - Киш мені звідси! А ви одягайтеся! - наказала вона подругам.

Коли через декілька хвилин вони збігали до машини, Зося прокинулася й заплакала, Куба вдавав машину швидкої допомоги, Ганя хряскала дверима, А Роман стояв на балконі й перехилившись через поруччя, кричав:

- Ти ж не збираєшся залишити мене самого з усіма цими дітьми?!

І лише Гуцьо, призвичаєний до того, що ніхто з ним занадто не панькається, відкрив на кухні підручник з математики й хоч-не-хоч, став на герць із рівняннями з одним невідомим.

У кнайпі було гамірно, сизо від диму й бракувало вільних місць. Проте лише тут дівчата могли спокійно передихнути.

- Я іноді ненавиджу власне життя. - Уля сьорбала крізь соломинку залишки мохіто. - Не підходжу я на роль матері багатодітної родини.

- Але ж ти їх усіх любиш, хіба ні?

- Щиро кажучи, я не певна...

Химерно виглядали ці три жінки на тлі веселої юрби з її безперервними шлюбними ігрищами. Люди фліртували, торкалися одне одного, кидали навсібіч зальотні погляди. У повітрі здіймався характерний п’янкий пах перманентної сексуальної готовності. Тим часом вони зосередилися виключно на собі, неначе оточені якимсь невидимим бар’єром і залишалися єдиними, хто не посилав багатозначної інформації. Двоє чуваків з ірокезами на голові й пляшками мексиканської «Корони» в руках коротко підсумували: «Жертви власних вібраторів». А дівчата, навіть не підозрюючи, що їм саме причепили етикетку зі словами «прострочений товар», змагалися, котрій з них ведеться найгірше.

- Гей, дівки, це в мене депресія, мене покинув мужик. Тож будьте трохи тактовніші й припиніть нарікати. - Ядзя замовила черговий коктейль. - На додачу мене ще й з роботи нині викинули.

- Ти сама звільнилася, - нагадала Сара.

- То й що з того? Я відпрацювала там стільки років, вони повинні були знати, що не варто сприймати серйозно все, що я роблю. Окрім того, коли я писала заяву, у мене була місячка, а в цьому стані я завжди буваю дуже радикальна. Ну, і він мене ще тоді кохав...

Від самого лише спогаду про вичепурену гівнючку, котра зайняла місце поруч із Мешком, у Ядзі піднявся тиск. Вона відсьорбнула коктейлю, тоді ще й ще, доки не побачила дно склянки. Сумно подумала, що це чергове дно, до якого вона в житті опустилася, і хіба один Бог знає, скільки це продовжуватиметься.

- І все через моє прізвище, - захлипала вона.

Змагаючись із дією алкоголю, дівчата намагалися стежити за її складним розумуванням.

- Як це? Він тебе покинув, бо в тебе таке прізвище?

- Якраз ні. Він мене покинув, бо в мене не таке прізвище.

- Ага, - покивали вони головами, замислюючись, чи Ядзя вже зовсім набралася, чи може випити ще.

- ...ну, бо його перша любов мала прізвище Борсук, а друга Байбак, - пояснювала Ядзя чимраз більше спантеличеним подругам. - А я... а я...

- А твоє прізвище Гладишевська, і який це в біса має з ним зв’язок, бо я щось уже не доганяю? - Уля замалим не встромила цигарку собі в око.

- Та отож! Знаєте, яке прізвище в цієї сцикухи, що має народити йому дитину?

Уля й Сара завмерли, бо чудово пам’ятали давньокитайський афоризм: «Перш ніж запитати, подумай, чи справді хочеш почути відповідь». Попри все, вони ризикнули.

- І як?

- Білка. Її звуть Жанета Білка!

На хвилину запала незручна мовчанка. А потім шалений, істеричний напад дурного сміху.

- Знаєш..., - Сара насилу притлумлювала хихотіння, -у нього, певне, слабкість до хутрових ссавців. Ти мала б йому співчувати, певне, на нього вже чигає Товариство захисту тварин.